— Коли одержав? — спитав Микита Родіонович.
— У п'ятницю.
— Рівно тиждень тому?
— Так. Сьогодні теж п'ятниця.
Микита Родіонович продовжував замислено крутити конверт у руках і придивлятися до штампа.
— Розривай і читай, — квапив Костянтин, — а потім я тобі ще щось розповім.
— Справді?.. — непевно протягнув Микита Родіонович.
Він узяв зі столу ножиці і обережно зрізав короткий край конверта.
Маленька записка мала такий зміст:
«Дорогий Микито Родіоновичу! Вітаю вас! Давно збирався побачитися з вами, але якось не щастило. Хочу передати вам щирий привіт від особи, яка може нагадати вам суперечку відносно Сатурна, Юпітера і Марса. Зайду до вас у неділю, о сьомій вечора. Сподіваюсь, що застану дома».
Підпису не було.
— Що трапилось? — тривожно спитав Костянтин, побачивши, як похмурніло обличчя брата.
Микита Родіонович мовчав, думаючи про своє. Костянтин знизав плечима.
— Ну, гаразд, ти тут розташовуйся, а я піду на роботу, — ображено промовив він, уже йдучи до дверей.
Але Микита Родіонович зупинив його.
— Ти, здається, хотів щось сказати?
— Так, трохи не забув! — спохватився Костянтин. — У неділю ввечері до тебе приходив якийсь чоловік.
— О котрій годині?
— Приблизно годині о сьомій.
— Який він із себе?
— Схожий на узбека, вже немолодий, досить високий на зріст, добре говорить по-російськи.
Микита Родіонович зсунув брови. Тисячі здогадів і припущень лізли в голову; хотілося зосередитись, привести в порядок думки.
— Добре, їдь, а ми тут з Тонею будемо хазяйнувати.
Костянтин розсміявся:
— Доведеться самому, без Тоні. Вона в Свердловську: поїхала провідати матір.
— Он як? А я їй подарунок привіз. Ну, та нічого. У мене запитань більше немає. Біжи! Я тут один справлюсь.
Микита Родіонович зачинив за Костянтином хвіртку і повернувся в кімнату.
Він зняв шерстяний костюм, викупався і надів піжаму. Стало легше, але задуха все-таки сильно дошкулила. Захопивши подушку, Микита Родіонович пішов у сад.
Минувши їдальню, передню і густо обвиту диким виноградом веранду, він спустився по східцях на подвір'я. По розпечених цеглинах доріжки ступати босими ногами було неможливо, і Микита Родіонович побіг.
Трикімнатний будиночок, який займали вони з братом, стояв на межі, що розділяла місто на дві майже рівні частини. В кінці подвір'я протікав головний арик, який живив місто водою. У невеликому, закритому високим дувалом дворі росли два розлогі каштани, кілька акацій і багато фруктових дерев: вишні, яблуні, абрикоси, груші. Під старою, обважнілою від плодів яблунею, що росла біля самого арика, Микита Родіонович розіслав ковдру, поклав подушку і ліг.
Тепер можна було подумати. Микита Родіонович вийняв лист і знову прочитав його, старанно вдивляючись у кожне слово, намагаючись знайти пояснення кільком дивним реченням, адресованим йому.
«Приходив узбек. Але при чому тут узбек?» міркував Микита Родіонович. За лінією фронту він і Грязнов знали одного узбека — Аліма Ризаматова, який живе і працює зараз тут же, на величезній гідроелектростанції. А що, коли з'явився Саткинбай, зрадник, годованець Юргенса і Марквардта? Саткинбай був посланий гітлерівською розвідкою в Радянський Союз. Саме йому вручив Юргенс фотокартку Микити Родіоновича з власноручним написом. Але до Костянтина ніхто, в тому числі і Саткинбай, не приходив і картки не передавав. Крім того, Саткинбай не міг знати кличок-паролів, присвоєних друзям значно пізніше. Хто ж приходив?
Микита Родіонович напружено думав, перебираючи в пам'яті ворогів, з якими довелося мати справу в роки війни, але ні до чого певного прийти не міг. Одне було ясно: автор листа — агент закордонної розвідки. Хто ще міг знати їх клички?
Микита Родіонович і Алім уже давно прийшли до думки, що нитка, яка зв'язувала їх з ворогами, обірвалася в той день, коли вони піднялися в повітря над Загребом. Такої ж думки дотримувався і Грязнов. А виявляється — вороги діють, вони нагадують про себе.
Микита Родіонович знову й знову перебирав у пам'яті епізоди воєнного часу, зустрічі з людьми. Цих зустрічей — і радісних, і тривожних — було багато. Але ніщо не наближало його до розгадки змісту листа.
«Ні, самому збагнути не вдасться, — вирішив Микита Родіонович, — треба побачитися з Шарафовим».
Майор Шарафов уважно слухав Ожогіна.
Вікно кімнати майора виходило на захід. Проміння сідаючого сонця пробивалося крізь густу акацію тонкими золотистими струминками, грало бліками на синьому сукні стола, стрибало зайчиками на бухарському кили» мі, яким застелено підлогу.