Микита Родіонович уважно слухав Антоніну. Історія виходила дуже довга, але поки що в ній не було нічого безглуздого.
Незабаром у купе виникла суперечка про новосибірський театр. Антоніна доводила, що це кращий театр в СРСР. Один з артистів підтримав її: йому доводилось бувати в Новосибірську. Другий артист заявив, що найкращий театр в Одесі.
Іноземець, який не бачив ні одеського, ні новосибірського театру, почав цікавитись архітектурою одного і другого.
«Ви нічого не втратите, якщо самі побачите театр і переконаєтесь, що я маю рацію», сказала йому Антоніна.
Спочатку він промовчав, а потім, у дальшій розмові, висловив бажання зробити зупинку в Новосибірську. Артисти сміялися: «Ось що значить інтересна дама: відразу умовила!».
— Я думала, що він жартує, але коли почали під'їжджати до міста, іноземець застебнув чохол свого маленького чемодана і приготував макінтош. Ми разом зійшли з поїзда, а при виході з вокзалу розійшлися. Він узяв таксі, а я пішла здавати речі в камеру для схову багажу. Більше я його не бачила.
— І все? — спитав розчарований Микита Родіонович.
— Ні, не все, — відповіла Антоніна. — Це лише початок, але без нього незрозуміле все інше.
В Новосибірську Антоніна зайнялася своїми справами, а коли прийшла на вокзал за речами, її зупинили і запросили зайти до прокуратури.
Антоніна розгубилася. В прокуратурі почали цікавитись, хто вона, куди і звідки їхала, чому опинилася в Новосибірську. З першої розмови вона так і не з'ясувала, в чому справа.
Лише на другий день, з нової розмови, вона зрозуміла, що все зв'язано з іноземцем.
Слідчий цікавився, за яких обставин виникло між ними знайомство, зокрема, спитав: «Ви не будете заперечувати, що рекомендували іноземцю зробити зупинку в Новосибірську?»
Вона докладно пояснила, як усе сталося.
Потім слідчий сказав Антоніні, що ніяких претензій до неї не має.
— Із заключної розмови з ним я нарешті дізналася, в чому справа. Виявляється, іноземець на другий день після приїзду безслідно зник. А пізніше нібито знайшли його труп. Мене більше не викликали, очевидно, впевнившись, що я ні в чому не винна… Взагалі, історія неприємна. Я й досі не можу отямитись…
Антоніна замовкла.
Тепер і Микита Родіонович. погодився, що історія дійсно незвичайна…
— Недаремно Костя хвилювався, — сказав він. — Наче відчувало його серце, що з тобою щось трапилось. А я його все заспокоював…
Микита Родіонович і Антоніна, захоплені розмовою, не почули скрипу хвіртки і кроків. Вони підвели голови лише тоді, коли зашаруділи розхилені чиєюсь рукою густі кущі клематису. Між ними з'явилася голова незнайомого чоловіка з маленькою сивуватою борідкою.
Тихо, наче боячись порушити розмову, він привітався і повідомив, що хотів би бачити Ожогіна Микиту Родіоновича.
— Я до ваших послуг… Проходьте сюди, — піднявся з-за стола Ожогін.
Антоніна пішла в кімнату, захопивши з собою журнал.
Гість зайшов. Високий на зріст, широкоплечий, у білому шовковому костюмі, в тюбетейці. На вигляд йому було сорок п'ять — сорок вісім років.
— Ви Микита Родіонович Ожогін? — спитав він ще раз.
— Так.
Гість простягнув через, стіл руку. Микита Родіонович потиснув її.
Незнайомий тримався впевнено і навіть розв'язно. Маленька голівка на його огрядному тілі і застигла посмішка на обличчі справляли кумедне враження.
— Сідайте, — запросив Ожогін. Як не дивно, нервозність, яка не залишала його з п'ятниці, змінилася повним спокоєм.
— А іншого місця у вас немає? — спитав гість і озирнувся.
— Можна пройти в сад, — запропонував Микита Родіонович.
Гість погодився.
Пройшли в сад і сіли на дерев'яну лаву, вкопану в землю.
Незнайомий вийняв пачку цигарок, закурив і, пильно подивившись на Ожогіна, спитав:
— Ви прочитали мого листа?
Ожогін нахилив голову.
— І не догадуєтесь, хто я?
— Признатися, ні.
— Я той, хто ніс вашу фотокартку для Костянтина Ожогіна, — Саткинбай… — Гість не відривав погляду від обличчя Микити Родіоновича, прагнучи побачити вираз обличчя, з яким він зустріне це повідомлення. Микита Родіонович спокійно витримав погляд.
— Я не знав, хто понесе мою картку через лінію фронту, — сказав він, — але картка до рук брата не потрапила.
— Це вірно. Я її не доніс до адресата: загубив разом з бумажником. Без неї я не наважився писати вашому братові. Можливо, це на краще.
Микита Родіонович невиразно знизав плечима. Помовчали. Ожогін навмисне не виявляв цікавості.
— Ну, от, — невпевнено сказав Саткинбай після довгої паузи, — виявляється, ми й пригодилися. Згадав про нас пан Юргенс.