Микита Родіонович не стримався і мимоволі посміхнувся.
— Хто-хто, а вже Юргенс ніяк не міг про нас згадати, — сказав він.
Саткинбай здивовано втупився у нього очима. Маленькі очиці його округлилися:
— Чому ви так упевнені?
— Як мені відомо, покійники нічого не можуть згадувати, а пан Юргенс уже понад два роки лежить на кладовищі.
Очі Саткинбая округлилися ще більше. Зморшкуватий лоб зібрався в гармошку. Він, не кліпаючи, дивився в очі Ожогіну, не знаючи, як сприйняти його слова — серйозно чи за жарт.
— Не розумію, — нарешті промовив він. — Про кого ви говорите?
— Про Юргенса, — пояснив Ожогін, — про колишнього Юргенса, який незадовго до закінчення війни пустив собі кулю в рот. Я був на його похороні і на власні очі бачив його могилу.
— Нічого не розумію… — розгублено промовив Саткинбай. — Тоді кому ж ми ще потрібні?
— Про це я вас хотів спитати. Листа ви писали?
— Я.
— Хто вам назвав паролі?
— Є така людина. Я дію за її завданням… Ви про неї пізніше дізнаєтесь.
— Тоді що ж вам незрозуміло? Що Юргенс помер, а робота триває?
Вийнявши хусточку, Саткинбай витер спітніле обличчя, лоб.
— Мене зовсім недавно повідомили про те, що треба діяти, — промовив він. — Я вже й забув про це… Я вважаю: раз гітлерівцям кінець, значить, і всьому кінець. А вийшло по-іншому.
— А що вам доручено мені сказати? — спитав Микита Родіонович.
— Чи готові ви виконувати свої зобов'язання? Ось що.
— І все?
— І домовитись про наступну зустріч.
— Зрозуміло. Ви сказали на початку розмови, що є людина…
— Так, є, — підтвердив Саткинбай. — Вона стоїть над нами. Від неї і йде команда. Вона сказала, що буде зустрічатися з вами.
— Хто це такий?
— Цього я вам сказати поки що не можу. Самі дізнаєтесь.
— Коли не можна — не треба, — сказав Ожогін.
Саткинбай запалив погаслу цигарку, мовчки докурив, потім заговорив знову, але тепер тихо, наче побоювався, що хто-небудь почує.
В середу біля консерваторії, о сьомій годині вечора, Ожогіна чекатиме легкова автомашина. Він може, не церемонячись, сідати в неї. Шофер довезе куди слід. Треба лише сказати йому слово «карагач».
Саткинбай назвав номер автомашини і попрощався.
Минувши провулок, Саткинбай вийшов на головну вулицю, постояв на тротуарі, роздумуючи, почекати трамвая чи ні, і вирішив іти пішки.
Він був ще під враженням зустрічі й розмови з Ожогіним. Головне, що йому засіло в голову, — це повідомлення про самогубство Юргенса. Саткинбай вважав, що його знайшли і примусили працювати саме за дорученням Юргенса. Він навіть створив у своїй уяві приблизно таку картину: Юргенс сидить у якій-небудь капіталістичній країні і пам'ятає про нього, Саткинбая. Та й як не пам'ятати! Адже Саткинбай зробив чимало послуг гітлерівській розвідці. Він співробітничав з нею з тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, після того, як його вивіз із Туреччини німецький капітан Ціглер. Турецька розвідка не без вагань відпустила Саткинбая в Німеччину, але їхати треба було. Фашисти вже виношували план походу на схід, і спеціалісти в мусульманських справах, такі як він, були їм потрібні. У гітлерівців Саткинбаю жилось непогано. Єдине, що його турбувало, — це майбутнє. Юргенс не раз нагадував, що доведеться «працювати» в Радянському Союзі.
Звичайно, подорож в Узбекистан, який він залишив у двадцятих роках, була йому не до вподоби, і він не помилився у своїх важких передчуттях: подорож була нелегкою. Вона забрала у нього багато сили, нервів, здоров'я. Були моменти, коли він втрачав самовладання і віру в можливість залишитись на волі.
Ще й досі Саткинбай з огидою згадує свої перші кроки тут, у місті, яке стало для нього чужим. Він прибув у місто ранньою весною сорок п'ятого року, коли на заході ще гриміли гармати. Свідомість того, що він добрався до місця, і радувала і лякала одночасно.
Документи, видані Юргенсом, ні в кого не викликали підозрінь. Кому могло прийти в голову, що під виглядом солдата, демобілізованого за віком і по контузії з Радянської Армії, ховається гітлерівський агент! У місті повинні були жити надійні люди, друзі, однодумці: старий Ширмат, Дражников, Абдукарим, Файзулла…
Зійшовши з поїзда, Саткинбай вирішив знайти Файзуллу. В першу чергу треба було поговорити про житло і роботу.
Квітуче, залите світлом весняного сонця місто вразило Саткинбая і викликало в його душі злість. Ці широкі вулиці, вкриті дзеркалом асфальту; ці світлі, красиві багатоповерхові будинки з розкішними під'їздами і відкритими балконами; ці узорчаті й гарні, як мереживо, огорожі, що просвічуються наскрізь; ці розлогі, що так і манять у свій затінок, тополі, клени, липи; ці машини, сотні, десятки сотень машин, — все, все здавалося чужим, незрозумілим, непотрібним у цьому старовинному східному місті, а головне, суперечило тому, що чув про нього Саткинбай там, по той бік.