«Невже Ширмат?!» подумав Саткинбай, вітаючи господаря.
Той кивнув гостю головою.
— Ширмат-ата? — спитав Саткинбай.
В очах старого на мить блиснув колишній хитруватий вогник. Можливо, це просто здалося Саткинбаю.
— Не впізнаєте? — посміхнувся Саткинбай і подумав: «Як змінився! Дуже змінився!»
Старий був похожий на бродягу-жебрака, яких Саткинбаю так часто доводилося зустрічати в Ірані.
Ширмат ще раз звів байдужі очі на гостя і холодно промовив:
— Ульмас!
У гостя вирвалося полегшене зітхання: впізнав! Ну, якщо Ширмата не зрадила пам'ять, значить усе піде добре.
— Я знаю, — заговорив Ширмат, — ти був далеко. Навіщо повернувся?
— Дерево без вітру не гнеться, — посміхнувся Саткинбай і без усяких вагань вирішив розповісти старому свою історію: чого критися, коли його життя стільки разів було в руках Ширмата!
Він розповів усе від початку до кінця. Від того самого дня, коли вони з братом, захопивши невеликий запас золотих грошей, втекли за кордон, замітаючи і плутаючи сліди, до сьогоднішнього дня. Він нічого не приховав.
І чим більше говорив Саткинбай, тим легше ставало у нього на душі, наче спадав якийсь тягар. Тепер він не сам, тепер їх уже двоє. Ширмат, навчений досвідом, допоможе влаштуватись, підтримає, дасть розумну пораду.
Ширмат слухав мовчки і не переривав гостя. Він, здається, весь перетворився на слух, але очі його, колись сповнені життя, зараз чомусь залишались холодними, нерухомими, напівзаплющеними. Якби Ширмат не погладжував однією рукою другу руку, можна було б подумати, що він спить.
Старий почекав трохи, чи не скаже Саткинбай ще чого-небудь, і спитав:
— Усе?
— Усе… Майже все, — поправився Саткинбай. — Подробиці можна розповісти і потім. Ще встигну.
— Іди, — тихо, але рішуче сказав Ширмат і показав рукою на двері. Рука його тремтіла. — Іди туди, звідки прийшов… Коли вовк втрачає зуби, він більше не виходить на полювання… Відбув своє і сидіти ще раз не маю бажання. Колишнього Ширмата нема. Є старий, хворий Ширмат, який повинен померти спокійно, вдома… Іди швидше! — підвищив він голос. — Інакше покличу зятя — він живе поруч…
Усі думки вилетіли з голови гостя. В серці скипіла лють, спазми здушили горло. Не було чим дихати, затремтіли руки. Саткинбая поривало схопитись і кинутись на цю живу руїну. Але у вікно лилося яскраве денне світло, і Ширмат спокійно, без страху дивився на гостя: він відчував свою силу.
Саткинбай, стримуючи скажену лють, піднявся і вже в дверях промовив крізь зуби:
— Гаразд, це я запам'ятаю! Ти втратив віру в аллаха, старий шакал!
Ширмат сидів, заплющивши очі, і не відповів жодного слова.
… В одному з районних центрів, недалеко від міста, повинна була жити людина Юргенса. Юргенс дав Саткинбаю адресу цієї людини і пароль для зв'язку.
Саткинбай добрався до районного центра на автобусі і після довгих блукань знайшов нарешті те, що шукав. Це був тимчасовий барак, біля якого, в затінку, сиділо кілька чоловік. Саткинбай почекав, поки люди розійшлися, підійшов до барака і звернувся до жінки, яка щойно вийшла.
— Де можна бачити Бражникова?
— Бражникова чи Дражникова? — перепитала жінка.
Саткинбай розгубився. Він забув, з якої літери починалося прізвище спільника, і відповів навмання, що йому потрібен Дражников.
— Шості двері, — сказала жінка.
На стукіт вийшов молодий, років дев'ятнадцяти, хлопець у вимазаному мазутом комбінезоні. На запитання гостя, де можна побачити Дражникова, він сам назвався Дражниковим і запросив до кімнати.
Тут стояли акуратно застелене ліжко, стіл з репродуктором, вузенька етажерка з книгами, стілець.
Саткинбай відразу зрозумів, що має справу не з тим, хто йому потрібен. Прикмети не збігалися: той, за описом Юргенса, був років тридцяти. Саткинбай спитав:
— У вас є брат Данило?
Хлопець допитливо подивився на гостя і, нахмурившись, різко сказав:
— Брата у мене немає! Зрадник Батьківщини, якого я колись вважав за свого брата, перебуває там, де йому належить бути.
Саткинбаю раптом стало душно. Згадавши інструктаж, він не зовсім упевнено промимрив:
— Я познайомився з ним у сорок першому році, на фронті. Потім ми загубили один одного. Я тільки що демобілізувався… Брат ваш тоді був…