— Був та загув, і слухати про нього нічого не хочу! — обірвав хлопець.
От і все. Ширмати, файзулли, дражникови перестали існувати. Саткинбаю здавалося, що він опинився в пустелі, де неможливо знайти притулок, де не доводиться розраховувати на чиюсь допомогу, підтримку.
І коли б на п'ятий день він не натрапив на Абдукарима, важко сказати, чи залишився б він у місті.
Тільки Абдукарим, якого зустрів і з яким здружився Саткинбай, допоміг йому.
… З того часу минуло майже три роки. Абдукарим поселив Саткинбая в будинку своєї матері, де він жив і сам. Саткинбай заспокоївся. Гроші, видані Юргенсом, у нього ще не вийшли, а через сім місяців, хоч і не без труднощів, Саткинбаю вдалося влаштуватись продавцем у промтоварному магазині.
Через розчинене вікно лилася вечірня прохолода. Розмірено і монотонно цокав великий стінний годинник.
— Вам описати його зовнішність? — спитав Микита Родіонович.
— Ні, дякую, я вже маю уявлення, — сказав майор. — Мене цікавить поведінка Саткинбая, сама розмова.
Ожогін докладно, намагаючись не пропустити жодної фрази, передав розмову з несподіваним гостем.
— Я хотів простежити, куди піде Саткинбай, але не наважився, — додав він на закінчення.
— Правильно зробили, — промовив Шарафов. — Робіть тільки те, чого не можна не робити; відповідайте на запитання, на які не можна не відповісти. А далі буде видно.
«Припустимо, що автором листа є Саткинбай, або Ульмас Ібрагімов, — міркував Микита Родіонович. — Але Саткинбай явно і недвозначно сказав, що команда виходить від другої особи, ім'я якої він назвати не може. Хто ж керує ним?»
Коли о сьомій годині вечора Микита Родіонович підійшов до консерваторії, біля тротуару вже стояло таксі. За рулем сидів шофер. Номер машини збігався з тим, який назвав Саткинбай. На лобовому склі виднілася дощечка з написом: «Зайнята».
Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»
— Здрастуйте, — різко сказав Ожогін. — Карагач.
— Сідайте, — кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.
Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.
«Ще один ворог, — відзначив про себе Микита Родіонович, — і, здається, стріляний горобець».
На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.
— Виходьте! — кинув він, не дивлячись на пасажира.
Микита Родіонович вийшов, і перший, кого він побачив, був Саткинбай.
— Тут я живу, тут моє постійне житло, — пояснив він, узявши Микиту Родіоновича під руку.
Подвір'я було невелике, але чисте й затишне. Маленький саморобний хауз оточували кущі розквітлого золотого шару, на круглій клумбі серед пишних айстр красувалися бархатисті троянди; доріжка, що вела до будинку, була обсаджена уже відцвілими півниками.
Під розлогою шовковицею стояв низенький столик, по обидва боки якого були простелені килимові доріжки.
На столику лежали дешеві цукерки у крикливій обгортці, гіркою височіли виноград і персики, майже на самому краю столика примостилася купка коржів.
Саткинбай виніс з будинку два фарфорові чайники, сів біля стола, витер рушником піали і розлив чай.
— Ви мені все-таки розкажіть, — попросив Саткинбай, — чому Юргенс раптом вирішив покінчити з собою?
Микита Родіонович знизав плечима, поставив піалу на стіл. Важко відповісти на таке запитання. Він і сам добре не знав, що примусило Юргенса застрілитись. Видно, іншого вибору не було: гітлерівська Німеччина опинилася на краю прірви.
— І ви бачили, як його ховали? — продовжував цікавитись Саткинбай, підливаючи собі й Ожогіну чаю.
— Бачив на власні очі, як опускали в могилу, засипали землею, як плакала його дружина.
— От дружини його я не знав, — признався Саткинбай і похитав головою. — А все-таки він дурень! Не розрахував. Тепер такі, як він, потрібні там, у Західній Німеччині, їм дали роботу, і вони непогано живуть.
— А вам звідки це відомо? — посміхнувся Ожогін.
— Як звідки? — здивувався Саткинбай. — З преси, а потім я регулярно слухаю «Голос Америки». Іноді навіть чую деякі знайомі прізвища. Адже я трохи не всю Німеччину об'їздив, десяток років у ній пробув.
На подвір'ї ніхто не з'являвся. В куточку на сідалі півень буркотливо підштовхував курку, яка сіла на ночівлю. Сонце заходило, промені його ковзнули по бляшаній покрівлі акуратного будиночка. На східцях, біля входу в будинок, гралася кішка з кошенятами.