Абдукарим мовчав, похмуро дивлячись на дорогу.
— Чого ти мовчиш?
Абдукарим нарешті заговорив, заговорив неясно, туманно — слова його можна було розуміти двояко. Саткинбай ледве вловив основну думку: з неї виходило, що головне для людини — її особисте життя.
Таке закінчення розмови зовсім не влаштовувало Саткинбая.
— Ти хороший шофер, але поганий друг! — сказав він з досадою. — Не хочеш слухати мене — пошкодуєш.
Ранок цього дня приніс Микиті Родіоновичу несподівану радість: він одержав довгожданий лист від Інокентія Степановича Кривов'яза, який чотири роки тому послав його та Андрія в довгу й небезпечну дорогу — в лігво ворога.
Інокентій Степанович працював, зараз секретарем міськкому партії в тому місті, де Микита Родіонович і Андрій зустрілися з Юргенсом.
Після вигнання гітлерівських загарбників з рідного міста партизани Кривов'яза приєдналися до Радянської Армії. Сам Кривов'яз дійшов до Праги. Потім був перекинутий на Далекий Схід, де пробув до капітуляції Японії; після демобілізації знову повернувся на партійну роботу.
Багато приємного й радісного повідомляв у листі Інокентій Степанович. Живий Денис Макарович Ізволін. Сину його, Леоніду, який загинув від рук гестапівців, поставили пам'ятник. Ігорьок вчиться у десятирічці, живе разом з Ізволіними. Інокентій Степанович не забув і про інших товаришів по підпільній роботі — Повелка, Заболотька. Кілька рядків приділив Сашурці: він завідує гаражем міськкому партії. Всі шлють сердечні вітання і чекають вісточок.
Лист повернув Микиту Родіоновича до минулого, примусив ще раз пережити вже далекі дні.
Весь день Микита Родіонович був під враженням новин, одержаних від Кривов'яза, і навіть ідучи на чергове побачення з Саткинбаєм, обмірковував свою відповідь друзям. «Напишу всім один лист, — міркував Ожогін, _— і дам зрозуміти, що боротьба триває й зараз, тільки в іншій формі».
Заглиблений у свої думки, Микита Родіонович і не зчувся, як дійшов до умовного місця — трамвайної зупинки. Очікуючи, він став проходжуватись. Через кілька хвилин під'їхала знайома машина. Перше, що впало у вічі Ожогіну, — інший номер. Виходить, Абдукарим змінював номери. Треба розповісти про нову хитрість ворогів Шарафову. В машині, крім Абдукарима, сидів Саткинбай.
— Знову до вас? — поцікавився Микита Родіонович, коли машина рушила.
— Ні, тепер в інше місце, — відповів Саткинбай і чомусь підморгнув.
Абдукарим, як завжди, вів машину мовчки, обличчя його не виявляло ніякої цікавості до навколишнього, він жодного разу не повернув голови. Тільки обережні, м'які рухи рук свідчили про те, що він не спить.
«Куди ми їдемо?» намагався відгадати Микита Родіонович, не звертаючи уваги на базікання Саткинбая.
Машина збавила швидкість і несподівано зупинилася на зовсім безлюдній вулиці. Саткинбай відчинив дверцята, вийшов, а замість нього з'явилася нова особа, національність якої Микита Родіонович відразу навіть не міг визначити.
Це був невисокий на зріст чоловік, з короткою сріблястою борідкою. На вигляд йому було років під шістдесят.
Він з посмішкою вклонився Ожогіну й сів праворуч.
Абдукарим звернув у провулок, знову виїхав, здається, на ту саму вулицю і зупинив машину.
— Ідіть за мною на деякій відстані, — попередив Ожогіна новий супутник.
Він сказав щось Абдукариму по-узбецьки і вийшов.
— Запам'ятайте це місце, — кинув він уже на ходу Микиті Родіоновичу. — Тут машина візьме вас і відвезе додому.
Невідомий пішов у провулок, минув невеликий ринок і зник у низенькій хвіртці.
Микита Родіонович поспішив за ним.
Відгороджене глиняними стінами подвір'я було маленьке. Непоказний на вигляд будинок, який виходив фасадом у провулок, задньою стіною впирався у широкий арик, обсаджений вербами. Незнайомий стояв біля дверей будинку.
— Прошу сюди, — запросив він і ввів Микиту Родіоновича у невелику кімнату.
Долівка її була застелена стареньким килимом. Вся обстановка складалася з кількох стільців, стола, ліжка і шафи для посуду.
— Тут я живу, пояснив незнайомий. — А тут працюю. — І він одчинив двері у другу кімнату, з виходом на вулицю. — За спеціальністю я перукар, — додав він іронічно.
Цього можна було й не додавати — внутрішній вигляд другої кімнати говорив сам за себе: біля мармурового столика висіло дзеркало, вправлене у старовинну бронзову раму, на столику лежали перукарські речі, біля глухої стіни стояв твердий диван, а поряд — столик з накиданими газетами.
— Сідайте, — запропонував господар. — Я маю справу з Микитою Родіоновичем Ожогіним? Так, здається?