Микита Родіонович кивнув головою.
— З Юпітером?
Ожогін вдруге кивнув головою і спитав у свою чергу:
— А ви хто будете?
Господар сів навпроти і, розгладжуючи рукою скатертину, відповів:
— Звуть мене Раджимі, але це нічого нікому не говорить. Коли у мене було своє ім'я, мене звали інакше. Як бачите, я знаю, хто ви, і повинен знати Сатурна й Марса. Цього, на мою думку, досить, щоб відверто і по-діловому поговорити.
Раджимі продовжував водити рукою по скатертині. Ожогін звернув увагу на те, що рука у нього дуже вузька, з тонкими довгими пальцями.
Тепер можна було краще роздивитись на зовнішність господаря. Сухе обличчя, обтягнуте жовтуватою шкірою, заштриховане сіткою дрібних зморщок; густе для його віку чорне волосся, але дуже посивіле; погляд гострий.
— Ваше минуле і минуле ваших друзів мені відоме, — продовжував Раджимі, — і повертатися до нього не варто. Ви виявили готовність виконувати обов'язки, свого часу прийняті нами всіма?
— Так.
— Дуже добре.
Раджимі говорив з дуже помітним східним акцентом, голос у нього був вкрадливий, спокійний, співучий.
У вікно, яке виходило до арика, дивилися плакучі іви. Дзюркотіння води нагадувало ніжну мелодію. Раджимі навстіж відчинив обидві стулки вікна, і до кімнати полилася приємна прохолода.
— Так буде краще, — сказав він. — Мене цікавить, де працює Алім.
Микита Родіонович назвав гідроелектростанцію.
— А який настрій в Аліма? — поцікавився Раджимі.
— Тобто? Як це розуміти?
— Ну, чи готовий він сприяти нам?
— Не сумніваюся.
— Це головне, — закивав головою Раджимі і посміхнувся. — Мене саме це цікавить. Треба доручити Аліму, щоб він зібрав повні відомості про своїх земляків, які працюють разом з ним: хто вони, звідки родом, чи брали участь у війні, чи перебували в полоні.
Микита Родіонович пояснив, що не бачився з Алімом більше місяця, але гадає, він прийме доручення і постарається його виконати. Алім працює на підприємстві з дня повернення в Узбекистан, знає всіх робітників і службовців.
Микита Родіонович поцікавився, як швидко треба побачити Аліма і передати йому доручення.
— Я розмовлятиму з ним сам, — відповів Раджимі. — Ви напишіть йому кілька слів, щоб він зрозумів, з ким має справу.
— Зараз?
— Так, зараз.
Раджимі висунув шухляду стола, вийняв кілька аркушів чистого паперу, поклав перед Ожогіним і подав йому автоматичну ручку.
Не роздумуючи, Микита Родіонович написав:
«Дорогий друже! Пред'явник цього — мій близький знайомий. Він звернеться до тебе з проханням. Зроби для нього все можливе і залежне від тебе так, як зробив би для мене. М. Р».
Раджимі пробіг очима записку.
— Він зрозуміє, що означають ці дві літери?
— Безумовно, — запевнив Микита Родіонович.
Раджимі здивувався, дізнавшись, що Грязнов перебуває в Москві. Він вважав, що Грязнов тут і може бути використаний на роботі.
— Він тут і не збирався бути, — пояснив Микита Родіонович. — Грязнов родом з Уралу.
— Вірно, я випустив це з уваги, — сказав Раджимі. — Ну що ж, обійдемось і без нього. З ним зв'яжуться інші. А про те, що стосується вас особисто, ми поговоримо при наступній зустрічі. Приходьте прямо сюди. Знайдете?
— Гадаю, що знайду.
— Над дверима у мене вивіска. Поблизу перукарень немає. Тільки проходьте через подвір'я, в майстерні можуть бути клієнти. Двері в цю кімнату я залишаю відчиненими.
Раджимі назвав дату, час зустрічі і попросив не запізнюватись.
… Вечоріло. Вузенька вулиця була безлюдною. Микита Родіонович ішов поспішаючи. Вдивляючись у сліпі стіни будинків, він запам'ятовував орієнтири, щоб знайти будинок Раджимі наступного разу. Вивіска, розвалений дувал, три тополі, водопровідна колонка, ринок — все це треба було закарбувати в пам'яті.
В повітрі висіла густа мла, сонце потьмяніло. Воно було подібне до жовто-червоного місяця, на який можна дивитися не мружачись.
Побачивши здалека машину, Ожогін прискорив кроки.
«А що, коли спробувати самому заговорити з Абдукаримом? — майнула думка. — Невже він завжди мовчить?».
Ожогін сів у машину поруч з шофером.
— Кажуть, що коли сонце при заході в хмарах, то погода зміниться? — звернувся він до Абдукарима.
Шофер мовчав.
— Як зветься вулиця, по якій ми їдемо? — трохи згодом знову спитав Микита Родіонович.
— Не знаю, — похмуро відгукнувся Абдукарим.
Повірити, що шофер таксі не знає назви вулиці, Микита Родіонович не міг. Розмова з шофером так і не вдалася.