— Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.
— З якою однією особою?
— Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.
— Розумію, — зніяковіла Антоніна. — Але, звичайно, він сфотографований до смерті?
Микита Родіонович розсміявся:
— Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? — І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…
— Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? — докірливо сказав Шарафов.
— Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, — відповів Ожогін.
— А-я-яй! — похитав головою майор. — Як це недобре з боку досвідченого розвідника.
Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.
Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?
— В усякому разі, ясно поки що одне, — резюмував Шарафов: — у місті сховався ще один ворог.
Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий — маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.
Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.
Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.
За дверима пролунав деренчливий старечий голос:
— Хто там?
— Це я, тітонько, Раджимі.
Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.
Раджимі та його супутник зайшли.
— Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, — відрекомендував Раджимі свого супутника. — Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.
— Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. — Обличчя старої не було видно — вона затуляла його широким рукавом плаття.
Крім неї, в будинку ніхто не жив.
Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.
Зрідка, головним чином весною і восени, з'являвся старий садівник. Кілька днів він обкопував і підрізував дерева, вирівнював єдину доріжку, що вела від хвіртки до будинку, упорядковував клумби, садив квіти.
У звичайні дні в будинку панувала тиша.
Поява сторонньої людини була надзвичайною подією. в одноманітному житті старої. Два дні вона провела в метушні: перетягувала кращі меблі у відведену тимчасовому пожильцю кімнату, вибивала килими і ковдри, витирала шибки у вікнах. Казімір Станіславович був задоволений відведеною йому кімнатою. Особливо йому припала до вподоби віденська качалка.
Раджимі приходив до гостя тільки вночі, і тоді вони довго розмовляли.
Казімір Станіславович сидів звичайно в качалці з подушкою під головою, Раджимі — в низенькому, глибокому і зручному кріслі.
На шостий день свого перебування тут Казімір Станіславович спитав Раджимі:
— А як справи з документами, які цікавлять наших шефів?
— Можу доповісти, — виявив готовість Раджимі.
Він підсунув крісло до качалки і, нахилившись уперед, потер свої вузькі руки з тонкими пальцями.
Казімір Станіславович курив, відкинувшись головою на подушку.
— Спочатку я мало надіявся на можливість виконання цього доручення, — почав говорити Раджимі тихим, вкрадливим голосом, — але потім, коли несподівано склалися нові обставини, я повідомив, що мета буде досягнута. Можу вам коротко викласти…
— Тільки не коротко, — перервав його гість. — Навпаки, якомога докладніше, щоб я все зрозумів. Це, можливо, головна причина мого приїзду сюди.