Раджимі часто закивав головою на знак згоди і продовжував:
— Тоді мені доведеться повернутись до далекого минулого… Ви, мабуть, пам'ятаєте, що в Самарканді поряд з магазином мого батька жив власник одного з бавовноочисних заводів. У нього була єдина донька, тоді ще дівчинка, на ім'я Соня. Вона частенько приходила до нас у магазин з матір'ю, була веселою і всім подобалась. Непомітно Соня стала гарненькою дівчиною і приблизно років у дев'ятнадцять вийшла заміж. Як говорили всі, вдало. Чоловік її, людина літня, колишній представник німецької фірми по переробці кишок, вважався багатієм. Я від когось чув, що він попався на валютних операціях і потрапив у в'язницю.
Час минав, я забув про існування Соні. І якось на початку цього року мене перед входом у кіно зупинила незнайома жінка: «Здрастуйте! Не впізнаєте?»
Я признався, що не впізнаю. Тоді вона назвала себе. Це була Соня. В короткій розмові вона підтвердила, що її перший чоловік засуджений, а вона вийшла заміж удруге. На цьому наша розмова закінчилась. А місяців через два тітка повідомила, що приходила Соня, дуже стурбована, хотіла побачити мене і обіцяла зайти в неділю.
Жінка, справді, прийшла. Хвилюючись, вона розповіла, що домашні обставини змушують її закласти свої цінності, які дістались їй у спадщину від бабусі. Соня розраховувала на мою допомогу. Вона, нібито, ні до кого іншого не зверталась. Я поцікавився, яка сума грошей їй потрібна. Вона назвала велику суму — двадцять п'ять тисяч. Я погодився. У мене були і є люди, які зможуть позичити таку суму за певний процент. Соня залишила мені цінності і навіть не попросила розписки. Тут були браслет з п'ятьма брильянтовими камінцями, по карату білої води в кожному, брильянтовий кулон у платиновій оправі, сережки і три золоті каблучки.
Гроші я дав Соні на місяць. Вона їх повернула своєчасно. Взяла цінності, а через тиждень прийшла знову, їй потрібно було ще двадцять п'ять тисяч. Я допоміг удруге. Вийшло так, що гроші я мав принести на квартиру сам. Я приніс і там познайомився з її чоловіком — Марком Аркадійовичем Мейєровичем. І що б ви думали, ким він виявився?
Заволоко знизав плечима.
— Він виявився, — поважно і спроквола сказав Раджимі, — комерційним директором того самого заводу…
— Який нам потрібен? — перебив Заволоко.
— Цілком вірно, — підтвердив Раджимі.
Казімір Станіславович енергійно підвівся з качалки і відштовхнув її ногою.
— То це ж напрочуд вдало! — сказав він.
— Я теж так подумав, — ствердив Раджимі, улесливо посміхнувшись, — а тому й повідомив, що мета може бути досягнута.
Заволоко заходив по кімнаті.
— Ну, і що за один цей… як ви його назвали?.. — Заволоко нетерпляче поляскав пальцями.
— Мейєрович, — підказав Раджимі.
— Так, так… Що він являє собою?
Не поспішаючи, Раджимі поважно і спокійно розповів, що в минулому Мейєрович був агентом зінгерівської фірми, бував за кордоном у різних країнах. Зі встановленням радянської влади працює в господарських організаціях, а з деякого часу став комерційним директором машинобудівного заводу.
— А його погляди? — поцікавився Казімір Станіславович.
— Він безпартійний. Ніколи ні в якій партії не був. Ділок, програє величезну кількість грошей в карти і, звичайно, не з своєї зарплати.
— Якого віку? — спитав Заволоко.
— Точно не скажу, але, в усякому разі, молодший від мене і трохи старший за вас.
— На який строк ви позичили гроші?
— На два місяці.
— Коли строк закінчується?
— Два дні, як закінчився.
— А ви певні, що гроші потрібні саме йому, а не дружині?
Раджимі приклав руку до серця і схилив голову.
— Твердо впевнений, — сказав він. — А днями і ви переконаєтесь.
— Коли його дружина обіцяла принести гроші?
— За грішми я повинен піти сам, — пояснив Раджимі. — Я не хочу, щоб вона сюди приходила.
— Не бачу необхідності зволікати справу, — зауважив Казімір Станіславович. — Ви з ним говорили про документи?
— Я чекав вашого приїзду. Треба було порадитись…
Гість встав і подивився на Раджимі зверху вниз.
Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…
— Якщо ви певні, що грошей у них немає, — повагом, з притиском заговорив Казімір Станіславович, — не відкладайте розмови і беріть за горло. Церемонитись нічого.
— Я й не думаю, — відповів з посмішкою Раджимі, — але хочу спершу дізнатися, навіщо їм потрібні гроші.
— Розумна думка, ділова думка, — схвалив Заволоко. — Спробуйте дізнатись… А тепер скажіть, як мені побачитись з Ожогіним.