— Саткинбай дурень! — знову підвищивши тон, сказав Юргенс. — Але ж не він керує вами, а ви ним. Куди ж ви дивитесь!
Раджимі нервово смикав свою борідку. Виправдуватися він не хотів, та й чого виправдуватись, коли ясно, що допущена помилка. Він думав зараз про інше: як вийти з цього становища.
— Перевірте Абдукарима, — подумавши, порадив Юргенс. — Доручіть йому… е… цю стару руїну, Ширмата. І відразу стане ясно — наша людина Абдукарим чи не наша.
Обличчя Раджимі стало зосередженим. Так, він сам до цього не додумався б.
— Мед вам в уста, дорогий друже, за добру пораду! — відказав він шанобливо.
Юргенс пом'якшав.
— Нехай візьметься за це Саткинбай, — попередив він, — самі не вплутуйтесь.
Саткинбай зловтішався, передбачаючи задоволення, яке він матиме від наступної розмови з Абдукаримом. Нехай він тепер спробує викрутитись, відмовчатись або відбутися порожніми словами! Не вдасться! Саткинбай діє не від свого імені, а від імені Раджимі. А Абдукарим боїться Раджимі, в цьому Саткинбай уже не раз переконувався.
Довго Саткинбай ламав голову над тим, як розрахуватись з Ширматом. Досвідчений провокатор, який пройшов гітлерівську виучку, він чудово розумів, що одна справа — дати доручення, і зовсім інша — виконати його. Не можна було не рахуватися з характером Абдукарима. На те, на що здатний він, Саткинбай, не здатний Абдукарим. Для Абдукарима треба все підготувати, створити необхідні умови. І Саткинбай поспішав виконати задуманий план.
Цієї ночі він ліг на подвір'ї, щоб прокинутися раніше і не проґавити виходу Абдукарима на роботу. Абдукарим звичайно йшов з дому о восьмій ранку. Однак, незважаючи на вжиті заходи, Саткинбай ледве не проспав. Прокинувшись, він побачив, що Абдукарим уже сидить під шовковицею і п'є чай.
Не можна було гаяти ні хвилини. Саткинбай миттю схопився, одягнувся, зайшов у дім і повернувся із згортком в руках.
— Я до тебе з дорученням, — сказав він, сідаючи навпроти Абдукарима. — І з серйозним.
— Що це за доручення? — спитав Абдукарим, не глянувши на друга.
— Ось, — і Саткинбай поклав перед ним на край столика згорток. На газетному папері проступали великі масні плями. — Відвези Ширмату і скажи, що надіслав Вахід Ахматов. Це давній його приятель.
Абдукарим насупився.
— Навіщо це? — понуро запитав він.
— Я тобі все розповім. — Саткинбай пильно глянув йому в очі. — Ширмат, старий шакал, любить «кази». Тут аж півкіло. — Саткинбай притиснув згорток рукою. — Так би мовити, ковбаса з начинкою… Ширмат — людина ненадійна, він може всіх нас занапастити. Так радить Раджимі. Зрозумів? Віддай сьогодні, і якнайскоріше. А то начинка може видихатись.
Очі Абдукарима зробилися круглими і більшими, ніж звичайно. Він відсунув від себе страшний згорток і встав.
— Навіщо ти мене вплутуєш у цю історію? — спитав Абдукарим.
Він і досі тримав піалу з недопитим чаєм, рука. Його тремтіла.
Саткинбай нещиро засміявся.
— Що? Злякався?
— Я не повезу, — тихо сказав Абдукарим.
— Повезеш! — різко кинув Саткинбай. — Раджимі наказав.
— Не повезу! Вені сам. І взагалі, переїхав би ти жити в інше місце.
— Ах, он як? — Обличчя Саткинбая вкрилося плямами. — Я давно помітив, що ти вернеш ніс в інший бік. Пізно!
— Я нікому не думаю завдавати шкоди, — знову стиха промовив Абдукарим. — Але я прошу дати мені спокій. Коли б я хотів, я б давно повідомив про все куди слід. Проте я цього не зробив і не зроблю. Так і скажи Раджимі.
Гнів Саткинбая спав. Абдукарим — боягуз. Боягуз, який тремтить за свою шкуру. І боятися його нічого, на зраду він не здатний. Але все-таки Саткинбай сказав:
— Дивись! В разі чого — ти перший поплатишся, — і швидко, не обертаючись, вийшов з двору.
«Нехай вони ідуть своїм шляхом, а я — своїм, — міркував Абдукарим, підходячи до автобази. — Я їм не заважатиму, вони — мені. Так буде краще».
Прийшовши ввечері до Мейєровичів, Раджимі застав тільки Соню. Вона була бліда і відповіла на привітання гостя ледве вловимим кивком голови.
— Що з вами? — з удаваною тривогою в голосі спитав Раджимі.
Соня мовчала.
Раджимі наблизився до неї, взяв її руку і чемно поцілував.
Хазяйка зітхнула:
— Ви прийшли за грішми?
Раджимі нахилив голову.
— Господи! Що нам робити? — з відчаєм вигукнула Соня. — Я сьогодні сама збиралася йти до вас…
— З грішми? — спокійно запитав Раджимі, хоча, переступивши поріг, він уже зрозумів, що розраховувати на повернення грошей зараз нема чого.
Хазяйка безнадійно похитала головою.