Юргенс кілька разів оглянув кімнату від стіни до стіни і сплеснув долонями.
— Приймаємо ваш варіант, але з невеликою поправкою, — сказав він. — По дорозі з Марком Аркадійовичем може що-небудь трапитись.
На знак згоди Раджимі схилив голову.
Того ж дня ввечері Микита Родіонович, викликаний телеграмою, йшов у перукарню Раджимі.
Телеграма, як і минулого разу, була підписана: «Рамі», але Ожогін відчував, що мають бути побачення і розмова з Юргенсом.
Поява покійного шефа не тільки приголомшила Ожогіна, але й зайвий раз показала, на що здатна імперіалістична розвідка.
Микита Родіонович ішов і думав про те, які заплутані, звивисті й небезпечні таємні стежки. Вони ідуть через моря й кордони, по лісах і безкраїх степах. І скільки треба пильності, впертості, вміння й мужності, щоб виявити їх і знайти на них ледве помітні сліди!
Ожогін не помилився: в квартирі Раджимі його зустрів Юргенс.
— Ну от, тепер ми докладно поговоримо, — сказав він, потискуючи руку Микиті Родіоновичу, і замкнув двері.
Ожогін сів за стіл, Юргенс навпроти. Під самою стелею горіла матова лампочка. Бліде розсіяне світло від неї падало на обличчя Юргенса, і Микита Родіонович міг уважно розглядіти його. Юргенс майже не змінився, тільки погладшав.
— Ну, а ваші справи як? — Юргенс поклав перед гостем портсигар і сірники.
Микита Родіонович коротко розповів про пригоди, які трапилися з ним і його друзями з часу «похорону» Юргенса.
Юргенс слухав розповідь, не перебиваючи, а коли Ожогін закінчив, спитав:
— Ви до Блюменкранца навідувались?
— Ми його не знайшли. Тобто знайшли його квартиру, але в ній виявився зовсім інший мешканець.
— Ну, це не так важливо. Важливо те, що ви всі цілі, влаштувалися, добре себе почуваєте.
Голос Юргенса, жести, манера тримати себе залишалися колишніми. Він, як і раніше, говорив дуже самовпевнено, владно. Як і раніше, любив робити паузи в розмові.
— Моє доручення виконали?
— Щодо Мейєровича?
— Так.
Микита Родіонович відповів, що через обмеженість часу він не зміг зібрати про нього повних даних.
— Чим я ще можу бути корисним? — поцікавився він.
— Дрібницями я вас більше не турбуватиму. Є серйозніші завдання. Для вас, як і для мене, цілком ясно, що тут — я маю на увазі Середню Азію — сталися великі зміни. Старі топографічні карти втратили всяке значення. На них треба нанести поправки. Не кваплячись, спокійно, методично постарайтеся нанести на карти все нове. Виникли нові міста, — дайте їм повну характеристику. Поцікавтеся, де обладнано нові аеродроми, де збудовано нові енергетичні вузли. Підрахуйте енергетичні й паливні ресурси.
— А строки?
— Строками я не обмежую. В міру нагромадження матеріалів передавайте їх Раджимі… Як у вас з коштами?
— Я нічого не потребую.
— Якщо виникне потреба в грошах, зверніться до Раджимі, він усе влаштує.
Розмова забрала приблизно годину. Юргенс ще раз підкреслив, що Раджимі можна довіритись у всьому: він досвідчений у справах Сходу і добре розбирається в людях.
— От поки що і все, — закінчив Юргенс. — Ми зустрінемося ще не раз… До речі, південні райони республіки вам знайомі?
— Так. Я часто виїжджаю туди у відрядження.
— Їх мета?
— В основному приймання збудованих електростанцій і перевірка роботи вже існуючих.
— Чудово. До цього питання ми ще повернемось.
День нової зустрічі Юргенс не призначив.
Увечері Раджимі зайшов до Мейєровичів.
Чоловік і жінка були вдома. На вітання вони відповіли якось мляво.
На столику у величезній попільниці з панцера черепахи лежала купа недокурків.
— Марко Аркадійович, — м'яко почав Раджимі, — чи правда, що ваші справи такі погані?
Мейєрович кілька раз кивнув головою і опустив її на груди.
Його дружина напружено застигла, очікуючи продовження розмови.
— Прошу вас, — звернувся до неї Раджимі, — залиште нас самих.
Жінка міцно стулила губи і явно неохоче залишила кімнату.
— Ви знаєте, в чому ваш єдиний порятунок? — запитав Раджимі.
— Дружина говорила… Я згоден тікати куди завгодно, в найглухіший куток нашої країни.
Раджимі посміхнувся:
— Ні, тут усюди знайдуть. Вас чекатиме в'язниця, а у вашому віці це неминуча смерть… Єдиний вихід — залишити межі Росії.
Мейєрович здригнувся.
Настала довга пауза. Господар дивився на гостя широко розплющеними очима.
— Гаразд… Але я мало вірю, що з цього що-небудь вийде, — вимовив він нарешті якимсь неприродним, тонким голосом.