— Про це потурбуюсь я і ще одна людина, мій великий впливовий друг.
Обличчя Мейєровича залишалося розгубленим.
— Але… — Раджимі важко зітхнув і зробив рукою невиразний жест, — усе буде можливе при одній умові.
— Якій? — хрипкувато запитав Мейєрович і провів рукою по шиї, намагаючись заглушити наростаюче хвилювання.
— В конструкторському бюро вашого заводу зберігається документація на відому вам машину, яка пройшла всі випробування і на початку минулого року запланована до випуску. Ця документація мусить бути на тому боці.
Мейєрович зблід, обличчя його відразу постаріло. Він встав, випростався, але зразу ж безпорадно опустився в крісло.
— Коли має бути ревізія? — м'яким, вкрадливим голосом запитав Раджимі.
— Днів через п'ятнадцять.
— От на цей час я вас і переправлю.
Раджимі встав, вважаючи, що на цьому розмову можна закінчити, але Мейєрович раптом схаменувся:
— А як же дружина? Що буде з нею?
— Все передбачено, — заспокоїв його Раджимі. — Двох одразу переправити неможливо, але тижнів через два вона буде з вами.
Вийшовши з будинку, Раджимі за звичкою озирнувся і полегшено зітхнув.
Абдукарим сидів у своїй машині на стоянці таксі. Вже кілька днів підряд він уникав зустрічі з Саткинбаєм, вставав раніше, ніж звичайно, і тихенько йшов на роботу; а ввечері, перш ніж зайти в дім, заглядав у вікна, бажаючи переконатись, спить його пожилець чи ні. Але так довго тривати не могло. Абдукарим чудово це розумів. Та й з якої речі він мусить почувати себе у власному домі незручно!
«Негідник!» в думці вилаяв свого пожильця Абдукарим і здригнувся: біля машини стояв Саткинбай.
— Відчини, — попросив він.
Не без вагань Абдукарим відчинив дверцята. Саткинбай заліз на заднє сидіння.
— Виручи, — сказав він, — заплачу. Не хотів з тобою зв'язуватись, та, як на зло, немає жодної машини. А часу обмаль.
Абдукарим вийшов нібито для того, щоб перевірити покришки. Він постукав по кожній з них ногою і глянув навкруги: справді, жодної машини на стоянці не було. Абдукарим не знав, що Саткинбай спеціально протягом кількох годин чекав цього зручного випадку.
— Куди? — коротко спитав Абдукарим, заводячи мотор.
— Туди, де нас перший раз чекав Раджимі.
Рушили. Деякий час їхали мовчки, потім Саткинбай сказав:
— Давай про все забудемо. Нам сваритися невигідно…
Абдукарим насторожився: тон був незвичайний.
— А я й не хотів сваритися, — відказав він.
Знову замовкли. Машина летіла по безлюдних нічних вулицях міста. Миготіли освітлені вікна. Асфальт закінчився, почалася брукована дорога.
— Коли весілля? — пролунав ззаду голос Саткинбая.
— На тому тижні.
— Запросиш?
— Ти живеш у нашому домі, навіщо тебе запрошувати!
— А твоя мати інакше міркує: хоче відмовити мені в квартирі.
— Живи скільки хочеш, — коротко відповів Абдукарим і відчув на своїй потилиці гаряче дихання Саткинбая.
— От і добре! — відповів Саткинбай. — А коли тобі важко буде з грішми — скажи, я завжди виручу.
Абдукарим мовчав. У душі наростала тривога: чому сьогодні Саткинбай сів не поруч з ним, як звичайно, а ззаду?
Минули другий місток. Десь унизу шумів канал. З-за хмар виплив місяць і залив усе навкруги блідим молочним сяйвом. Поряд з містком зрідка стояли хати, ліворуч починався пустир.
— Бери ліворуч, — сказав Саткинбай і поплескав Абдукарима по плечу. — А тепер поверни назад, ми тут хвилин п'ять почекаємо.
Абдукарим зупинив машину і виключив мотор. Відразу стало тихо, і від цієї тиші йому зробилося моторошно. Хвилювання все посилювалось і, бажаючи приховати його, Абдукарим поліз у кишеню за цигарками.
— А машину ти водиш добре! — сказав Саткинбай. — Дай і я закурю.
Абдукарим хотів чиркнути сірником, як раптом на його голову щось звалилось, перед очима спалахнули вогні, які поволі згасали…
Саткинбай нагнувся над тілом і прислухався: дихання не чути. Потім вийшов з машини, витяг Абдукарима, легко підняв на руки і поніс. На краю обриву поклав його на землю, помацав кишені і вийняв коробку цигарок та пачку грошей — денну виручку. Все це він переклав у свою кишеню, а тіло зіпхнув униз.
— Отак буде краще, — спокійно промовив він і пішов до машини.
Микита Родіонович дав Шарафову щойно одержану перед виходом із дому телеграму від Ризаматова. Майор прочитав:
«Інститут терміново викликає здавання іспитів Москву. Як бути?»
Шарафов замислився. Брови його зійшлися на переніссі
— Так, ми не врахували наближення осені, — з прикрістю сказав він. — Ви, здається, попереджали мене, що Ризаматов вступає в інститут…