Юргенс нахмурився, обличчя його стало сердитим.
— Є один варіант, — подумавши, сказав Микита Родіонович. — Виїхати за власним бажанням, і не виїхати, а вилетіти, попросивши відпустку в сімейних справах на три-чотири дні.
— Я був упевнений, що ви знайдете вихід, — сказав Юргенс підкреслено офіціально.
— Коли потрібно мені вилетіти? — запитав Микита Родіонович.
— Чим швидше, тим краще. Бажано — завтра.
— Коли так, то прошу відпустити мене. — І Ожогін подивився на годинник. — Можливо, я ще встигну застати на роботі кого-небудь з начальства.
— Я вас чекатиму тут до першої години ночі, — попередив Юргенс. — Повертайтесь, але… з позитивними наслідками.
… Повернувшись через кілька. годин назад, Микита Родіонович застав Юргенса за дивним заняттям: він сидів за столом у кімнаті Раджимі біля закріплених маленьких тисків і працював над борідкою великого ключа. Перед ним на столі були розкидані напилки, кусачки, плоскогубці, кілька ключів різної конструкції.
Прихід Ожогіна не збентежив Юргенса. Запросивши гостя сідати, він продовжував працювати, і так старанно, що на лобі у нього виступили краплі поту.
— Ви й ключі вмієте робити? — спитав Ожогін.
— Це один із багатьох додатків до моїх складних обов'язків, — посміхнувся Юргенс. — Чим порадуєте?
Микита Родіонович розповів, що все склалося вдало: чотири бланки командировочних посвідчень добуто. О п'ятій годині ранку він вилітає.
Ожогін не чекав, що Юргенс прийме це так спокійно: він навіть не припинив свою роботу і обмежився короткою відповіддю:
— От і добре. Їдьте. Чекатиму телеграми.
Опівдні пасажирський поїзд зупинився біля маленької залізничної станції, що стояла серед голого степу. Залізничні будівлі, обрамлені живою огорожею з дерев і кущів, були ніби невеличким оазисом.
З різних вагонів поїзда вийшли дві пари: Юргенс і Раджимі та Мейєрович з дружиною.
Подружжя поспішило в тінь, що падала від великих карагачів. Юргенс, не бажаючи показуватись на очі своїм супутникам, обійшов невеличкий будиночок вокзалу і зупинився, очікуючи Раджимі.
— Розташовуйтесь тимчасово тут або в залі. Я за вами приїду, — сказав Раджимі, підходячи до Мейєровича.
… Першим помітив Ожогіна Юргенс. Микита Родіонович під'їхав на півторатонному грузовику, виліз із кабіни, озирнувся і заспішив до вокзалу. Побачивши Юргенса й Раджимі, він підійшов до них і тихо доповів:
— Все як слід. Квартири знайшов.
Юргенс закивав головою:
— Я вами цілком задоволений.
— Їдьмо, — запропонував Микита Родіонович, пустивши комплімент повз вуха. — В мене обмаль часу: я повинен обов'язково виїхати шестигодинним поїздом.
Попрямували до грузовика. Юргенс сів поруч з шофером, Ожогін і Раджимі залізли в кузов.
Сонце пекло немилосердно, і годинний шлях від станції до районного центра видався Юргенсу справжньою мукою. Ні трохи підняте лобове скло, ні швидкість руху машини — ніщо не пом'якшувало виснажливої спеки. Нагріте повітря змішувалось із запахом бензину.
Районний центр був невеликим новим посьолком з трьома рівними вулицями і зеленими рядами нових дерев.
Машина зупинилась біля білого будиночка. Вистрибнувши з кузова, Раджимі шепнув Юргенсу:
— Я зараз повернусь на станцію і привезу їх, а ви поки що займіться своїми справами.
Машина рушила далі, пересікла весь посьолок і під'їхала до глинобитного будинку з плоским дахом.
Кімнату Юргенсу дали маленьку, але чисту, заслану килимом, з вікном на захід. Оглянувши її, він висловив бажання побачити господаря.
— Тут хазяйка, — пояснив Микита Родіонович, — удова. В неї син і дві дочки — колгоспники, всі на збиранні бавовни. А з нею я можу вас познайомити, вона в саду.
Вийшли на подвір'я. Юргенс допитливо оглядав кожну річ. Навіть заглянув у діжку, що стояла під карагачем. Вода в ній була затхла, темна. Юргенс гидливо скривив губи.
Хазяйка йшла назустріч, несучи в пелені стиглі яблука.
Це була літня жінка, що погано володіла російською мовою. Вона привітно закивала головою і дала зрозуміти, що зараз приготує чай.
— В мене до вас прохання, — звернувся Юргенс до Ожогіна. — Чи можна дістати в посьолку пляшку хорошого вина, з етикеткою? Щось на зразок портвейну?
— Гадаю що можна.
— Попрошу вас, підіть купіть, а я тимчасом займуся туалетом.
Вийшовши від Юргенса, Микита Родіонович замислився. Чи має рацію Шарафов, що не дав наказу затримати Юргенса і Раджимі в місті? Адже наміри ворогів перебратися через кордон були ясними вже тоді.