Микита Родіонович мовчав, уважно розглядаючи свої нігті. Він вагався: поставити питання руба чи зробити тільки натяк, пробний крок, розвідку?
— Знайти вихід, звичайно, можна, але зробити це нелегко, — сказав він.
— Невже можна? — з надією в голосі спитала Варвара Карпівна.
Він ствердно кивнув.
— Що ж, на вашу думку, для цього потрібно?
— На мою думку, багато чого.
— А саме?
— Сміливість, рішучість, бажання…
— І тільки? — полегшено зітхнувши, сказала Варвара Карпівна, наче сумніви, що тривожили її, відразу зникли.
— Це не так мало, на мій погляд.
— Ви гадаєте, в мене немає бажання?
— Бажання, можливо, і є, а от…
— Ви маєте на увазі сміливість і рішучість? — перебила Варвара Карпівна.
— Так. Саме це.
— Ви не знаєте мене. Але як? Як? — раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.
Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:
— Ах! Вибачайт! — і швидко вийшов.
На зміну Брюнінгу з'явився Тряскін. Він ледве тримався на ногах.
— Що буде, того не минути, — промимрив він. — Хробак є хробак… Народжений повзати, літати не може…
— Я добре обдумаю все і дам вам пораду, як діяти, — тихо сказав Микита Родіонович, щоб закінчити розмову.
Тряскіна кивнула головою.
Після втечі з табору Повелка сховали у Заболотька. Будинок Заболотька стояв на околиці і не викликав підозрінь у окупантів. Мати Бориса Заболотька — вдова
Ганна Василівна — працювала прибиральницею в комендатурі, а сам Борис — електромонтером в управі.
У п'ятницю ввечері в будинок Заболотька прийшов Тризна. Обговорювали те ж саме питання — про висадження в повітря електростанції. Здійснення наміченого плану зривалося з причин, незалежних від підпільників. Повелко ніяк не міг удень потрапити на подвір'я електростанції, а без нього не вдавалося знайти місце виходу шнура. Борис Заболотько, як монтер управи, бував на станції і двічі намагався розшукати те місце, але марно.
Справа в тому, що від вибухової речовини, закладеної глибоко під майданчики і фундаменти основних агрегатів станції, свого часу був протягнутий детонуючий шнур, його поклали в ізоляційну трубу, яка не псується, вивели назовні крізь глуху стіну електростанції на відстані півметра від землі. Оцей кінець шнура і потрібно було знайти.
— Самі зрозумійте, — виправдувався Заболотько, хоч його ніхто і не думав звинувачувати, — не дуже зручно виходить: двічі з'являвся на станції. Можуть помітити….
— Не годиться, хитав головою Тризна.
— Ну, першого разу я ще зміг на стіну подивитися, а вдруге… не вийшло: люди ходять. Якби вночі, тоді інша справа.
— Значить, нічого не помітив? — спитав Повелко.
— Нічого. Відміряв від рогу, як казали, рівно вісім кроків, оглянув усі цеглини в стіні…
Повелко обома руками пошкріб підстрижену потилицю. Ні, він не помилився — рівно вісім кроків від рогу і восьма цеглина від землі.
— Може, там снігу намело? — висловив припущення Гнат Несторович.
— Снігу багато. Дуже багато, — сказав Заболотько, наче шукаючи виправдання.
Повелко, роздумуючи, похитав головою:
— Снігу дійсно навалило силу-силенну. Від землі, можливо, шнур на рівні восьмого ряду цеглин, а от від сніжної кучугури…
Гнат Несторович, що, як звичайно, ходив по кімнаті, зупинився перед товаришами, схрестив на грудях руки і після невеликої паузи повільно сказав:
— Заболотька більше не можна посилати на станцію. Треба придумати щось інше.
Що «інше», Тризна так і не сказав. Настала тиша.
Вітер сердито завивав у комині, пробивався, з димом через палаючу грубку в кімнату. Слабеньке полум'я двох недогарків свічок коливалося, на обличчях танцювали тіні.
— Не може бути! — Повелко стукнув кулаком по столу. Полум'я здригнулося. — Невже відмовимося від плану? Вибрався з табору, а допомогти справі не можу!
Раптом у вікно хтось постукав.
Перезирнулися. Заболотько дав знак Повелку, і той миттю зник у кухні. Стукіт повторився.
— Піду, — сказав Заболотько. — Не хвилюйтеся, — додав він, одягаючи пальто й шапку.
Гнат Несторович сів за стіл.
У передній залунали кроки, почулася голосна розмова, і до кімнати зайшов, увесь запорошений снігом, старий Заломін.
Тризна мимоволі полегшено зітхнув. Але сказав, незадоволено похитавши головою:
— Носить тебе лиха година! Попереджали ж, що треба відсидітись, а ти ходиш.
Після визволення Повелка Заломін відразу перейшов на нелегальне становище.