Ось і електростанція. Тут Повелко відпрацював чотири роки. Вона начебто й не змінилася за роки війни, тільки стіни перефарбовані з білого в сірий колір. Огорожа ціла, цілі й залізні ґратчасті ворота, крізь які видно велике подвір'я. Глухо й ритмічно постукують маховики. Світла не видно — все замасковане.
Передній кінь уперся в ворота. Заломін зіскочив з передка і постукав. Показався поліцай з гвинтівкою.
— Гостей приймай та ніс затуляй! — пожартував Заломін.
— Фью! — свиснув поліцай. — З поля вітер, з лісу дим…
— Давай ворушись, а то нам і ночі невистачить.
Поліцай впустив підводи на подвір'я і спитав:
— Знаєш де?
— Не перший раз.
— Ну, давай! — І вартовий зник у кам'яній сторожці.
Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.
Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір'я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев'яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…
— Я пішов, — тихо промовив Повелко. — В разі чого — кашляни.
— Помагай боже! Буду пильнувати.
Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка — на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.
… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.
Ось нарешті і те місце. Штовхнув цеглину носком чобота, і половина її вийшла з стіни. Повелко вийняв цеглину, поклав біля себе. Рукою поліз в отвір, що утворився, намацав детонуючий шнур і витяг його назовні. Руки тремтіли від збудження, стало душно. З кишені вийняв два запали з кінцями бікфордового шнура, наклав їх на детонуючий шнур, швидко скріпив гумою. Потім вийняв невеликий клейончатий пакуночок, де були ампули з кислотою і запалювальною сумішшю, закріпив його на обох кінцях бікфордового шнура. Уважно оглянув і, переконавшись, що все зробив правильно, стис пакуночок пальцями. Ампули хруснули. Так, усе на місці. Тепер — справа часу. Кислота почне роз'їдати оболонку: на це їй визначено п'ятнадцять годин. Коли вона просочиться на запалювальну суміш, а та запалить шнур і полум'я дійде до запалів, тоді все буде обчислюватись секундами, долями секунди…
Поклавши цеглину назад у стіну і замаскувавши це місце снігом, Повелко пішов назад. Він поспішав. Серце билося гучно і радісно, в ушах стояв дзвін…
— Ну, — спитав Заломін.
— Повний порядок.
— Встигнемо ноги винести?
— Що ти! — засміявся Повелко. — Це трапиться не раніше дванадцятої години дня…
— Тю!.. — Старий взяв коня за вуздечку і почав виводити його до воріт. — Гей, друже! Нагостювалися і досить! Випускай! — крикнув Заломін поліцаю.
Той, позіхаючи, вийшов із сторожки:
— Усе?
— Що — усе?.. Наші черпаки не беруть. Даремно час згаяли.
— Замерзло, кажеш? — засміявся поліцай.
— Піди полюбуйся.
— Чорт його не бачив! — вилаявся поліцай і відчинив ворота.
Була неділя. День видався напрочуд ясний, сонячний. На вулицях юрмилися городяни. Вони мовчки дивилися на німецькі військові частини, які проходили через місто. Шосе, що пролягло з заходу на схід, розділяло місто на дві половини, утворюючи пряму, як стріла, вулицю. Рух по ній не припинявся ні вдень, ні вночі. На схід безперервно йшли танки, бронетранспортери, численні автомашини з різним вантажем, бензозаправники, мотоцикли і навіть прості підводи. На них сиділи німці, призвані в армію по тотальній мобілізації, — похмурі, різного віку, без властивої кадровим служакам виправки, з жовчними незадоволеними обличчями, з пов'язаними, наче в старих баб, головами.
А назад, на захід везли переважно поранених солдатів.
Городяни обережно кидали на адресу окупантів сердиті репліки.
В міському парку було людно. Біля самого входу, праворуч, де раніше стояла естрада, тепер розмістилося офіцерське кладовище, з рівними рядами одноманітних березових хрестів. Кладовище безперервно розширювалось. Іноді похоронні процесії прибували сюди двічі-тричі на день. Мерців везли з місцевого госпіталю і з фронту.