— Іноді.
— Давайте домовимось: як тільки вам стане відомо, на яку адресу ви поїдете, попередьте мене хоча б за гри-чотири години…
— І тоді?
— Тоді буду діяти я.
— Добре, — не зовсім упевнено відповіла Варвара Карпівна.
Ввечері, по дорозі до Кібіца, Грязнов розповів Микиті Родіоновичу про побачення з Юргенсом. Грязнов спочатку зв'язався з ним по телефону і доповів, що одержано важливого листа, якого негайно треба показати йому, Юргенсу.
Юргенс на побаченні поводив себе так, наче й справді бачив листа вперше.
Почав розпитувати, хто його приніс і о котрій годині, який вигляд мав посланець і що сказав, передаючи листа.
Коли Грязнов запропонував піти на побачення з «підпільником», Юргенс покрутив головою і відповів: «Не варто. Цим займуться мої люди. Ми, очевидно, маємо справу з важливою пташкою».
На закінчення Юргенс подякував Грязнову і передав привіт Микиті Родіоновичу.
Опівдні Ігорьок постукав, як звичайно, у вікно і вручив Грязнову заклеєний конверт без напису.
Грязнов повернувся в кімнату, розірвав конверт, прочитав кілька рядків і нічого не зрозумів.
Це була коротенька записка. Почерк нерівний, літери танцюючі.
«Вночі будемо в Рибацькому провулку, номер шість. Якщо хочете знати подробиці, заходьте; буду вдома п'ятої до восьмої години. В.».
Грязнов передав записку Ожогіну. Микита Родіонович прочитав, поклав записку в конверт і сховав у кишеню.
— Розумієш, у чому справа? — спитав Ожогін Андрія.
— Поки що ні.
— Це від Варвари Карпівни. Я піду до неї, а ти, Андрійку, іди до Гната Несторовича. Нехай він перевірить, що це за будинок у Рибацькому провулку під номером шість і як до нього можна непомітно підійти вночі.
Андрій був радий будь-якому дорученню, а тому, не чекаючи подробиць, почав одягатися.
Варвара Карпівна Тряскіна, закутавшись у велику сіру шаль, ходила по кімнаті. Коли ввійшов Ожогін, вона злякано подивилася на нього і мовчки простягнула руку.
— Що зі мною діється, сама не розумію…
— Нерви розігрались, — сказав Микита Родіонович. — Треба взяти себе в руки.
Тряскіна звела на Ожогіна очі.
— Страшно!.. — майже простогнала вона.
У Микити Родіоновича виникло побоювання: чи не-трапиться так, що в найостаннішу хвилину Тряскіна відмовиться від усього, не захоче ставити Роде під удар і, чого доброго, провалить усю справу?
— Невже ви ще не наважились? — спитав Ожогін.
— Я добре розумію, що іншого виходу для мене немає. Хоч би вже швидше, чи що…
— Все залежить від вас, — зауважив Микита Родіонович. — Що це за будинок у Рибацькому провулку?
— Звичайний приватний будинок. Я була зо два рази з Роде в цьому будинку. Він має п'ять чи шість кімнат, дві з яких надані в розпорядження Роде. В будинку живе сліпий старий чоловік з дочкою.
Варвара Карпівна взяла олівець і накреслила на клаптику паперу план будинку.
Микиту Родіоновича цікавило питання, чи не можна проникнути в будинок до приїзду Роде. Варвара Карпівна відповіла негативно: дочка господаря будинку впускає тільки по паролю.
— А ви його не знаєте?
— Здається, «Лейпціг», — відповіла Варвара Карпівна й запропонувала такий план: коли вони приїдуть разом з Роде, вона трохи загається на порозі і про людське око покрутить ключем у замку, але двері залишить відімкненими.
Варвара Карпівна попередила, що віконниці в будинку зачиняються зсередини. Якщо віконниця найближчого до парадних дверей вікна залишиться трохи відчиненою, то, значить, усе гаразд: двері незамкнені. Про це вона потурбується.
Попрощавшись з Варварою Карпівною, Ожогін зайшов до Дениса Макаровича. Замислившись, старий сидів біля грубки. Він погладив зігнутим пальцем акуратно підрізані сиві вуса, подивився на Ожогіна і спитав:
— Що вирішили?
Микита Родіонович передав зміст розмови з Тряскіною. Треба поспішати. Можливо, що іншого разу Тряскіна не зважиться на такий рискований крок.
Денис Макарович притулив руку до печі і замислився.
— Отже, доведеться проникнути в будинок, — наче самому собі тихо сказав він.
— Так, — підтвердив Микита Родіонович, — іншого нічого не вигадаєш. Роде й Варвара Тряскіна приїдуть машиною, і невідомо, хто ще в ній буде, крім них та шофера.
— Тому я вважаю, що доручити справу одному Гнату рисковано: надто вже він гарячий. До того ж можливе попереднє стеження за будинком. — Ізволін, не поспішаючи, погладив руками коліна і нерішуче продовжував: — А що, коли залучити Андрія? Він давно сумує за справжнім ділом.