Хлопчик знову скидав ковдру, бурмотів щось про шпаків, скаржився на кота Жулика, що втік із дому, просив пити…
Бліда, ледве тримаючись на ногах, Євгенія Дем'янівна напувала його з ложечки перевареною водою.
— Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? — журився Тризна. — Доведеться, мабуть, віднести до діда.
Дід — батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик — жив недалеко від них у власному будиночку.
Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, — казав він, — тут і я богу душу віддам».
— Чи зможе він Володю доглянути? — із сумнівом похитав головою Грязнов.
— Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, — зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. — Женю, піди до хвіртки, подивись…
Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.
— Який тебе вітер приніс? — міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.
— Справи привели.
Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.
«В Поліській області, — прочитав Андрій, — гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В'язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах — сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»
— Мерзотники! — перериваючи читання, прошепотів Грязнов. — А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?
— Звичайно. В мене ж зв'язок з Москвою.
— А про другий фронт що там, в ефірі, чути?
Шкіра на чолі в Леоніда зібралася в зморшки.
— Поки що нічого… Але ми як-небудь здолаємо Гітлера і без союзників, — додав він.
— Безумовно здолаємо. — Андрій вийняв текст телеграми і передав її Леоніду. — На сьогоднішній сеанс.
Ізволін швидко пробіг текст очима і, присівши до столика, почав зашифровувати.
Андрій оглянув погріб. Все було як і раніше: в нішах лежали вибухівка, боєприпаси, капсулі, запальний шнур; на стіні висіли гвинтівка, автомати. Тільки в кутку він помітив щось нове. Там стояли великі червоні прапори на довгих древках.
— Для чого це? — поцікавився Андрій, звертаючись до Тризни, який сидів поруч з ним.
Але відповіді не було. Гнат Несторович, спершись ліктями на коліна і поклавши голову на руки, здавалося, дрімав, його великі, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Може він думав про сина, який метався в гарячці, або про дружину, пригнічену нестатками і горем. «Зовсім погано», подумав Андрій і відвернувся.
В глибокій тиші чулося тільки постукування ключа передавача.
Леонід прийняв дві телеграми і передав одну.
— Все! — сказав він нарешті і зняв з голови навушники. — Тепер розшифруємо, що говорить Велика земля.
Гнат Несторович стрепенувся і обвів очима погріб.
— Давай закуримо, — запропонував він Андрію.
Грязнов вийняв пачку німецьких сигарет і подав їх Тризні. Той гидливо скривився і відсунув.
— Візьми кисет під подушкою! — розсміявся Леонід. — Дуже вже звик до махорки…
Андрій встав, дістав кисет з самосадом і подав його Тризні. Той скрутив велику цигарку і зібрався запалити, як раптом пролунав радісний вигук Леоніда:
— Браття! Товариші!
Тризна і Грязнов насторожилися і запитливо подивилися на Ізволіна.
— Це ж свято! Справжнє торжество!
— Що таке? Читай! — різко сказав Гнат Несторович.
— Без відома «Грізного» розшифровую військову таємницю. Слухайте! «Грізному крапка На ваше подання нагороджені двокрапка орденом Червоного Прапора тире Тризна Гнат Несторович, орденами Червоної Зірки тире Повелко Дмитро Федорович і Заломін Єфрем Власович крапка Вільний крапка».
Гнат Несторович встав, випростався на весь зріст, зробив кілька кроків і відразу, схопившись за груди, ліг на тапчан, намагаючись стримати кашель.
Леонід і Андрій перелякались. Ізволін підбіг до друга і схилився над ним:
— Гнате… рідний…
— Почекай, Льоню… почекай… — Гнат Несторович говорив глухо, уривчасто.
Приступ був тяжкий, болісний. Безсонні ночі, напружена робота остаточно підірвали здоров'я Гната Несторовича.
Нарешті він підвівся і сів на ліжку, судорожно ковтнувши повітря. Леонід і Андрій сіли по боках. Гнат Несторович ледве перевів подих і обняв друзів: