— Ну, я піду? — спитала жінка, повернувшись у кімнату.
— Іди, Зіно.
Жінка одягла на себе легеньке, зовсім не зимове, сіре пальто, пов'язала голову шаллю і, засунувши в рукав пачку листівок, вийшла.
«Грізний» навів порядок на столі, забрав з нього чистий папір і причинив двері в першу кімнату, яка виходила вікнами на вулицю. Потім сів навпроти Микити Родіоновича і спитав:
— Як по-вашому, Юргенс розумний розвідник?
Початок розмови був незвичайним.
— Здається мені, що розумний, — відповів Ожогін.
— То навіщо ж ви поводите себе так, наче вважаєте його за ідіота?
Ожогіну стало не по собі. Він одвик, щоб з ним розмовляли таким тоном.
— Ви, сподіваюсь, поясните свої слова?
«Грізний» відповів не одразу. Він ніби обмацував співбесідника очима. Микита Родіонович не витримав його погляду і похнюпився.
— Запам'ятайте раз і назавжди, — почав «Грізний: — поведінка будь-якого розвідника визначається завданням. Якщо розвіднику сказали: дивись і слухай, він повинен робити тільки це. Якщо перед ним стоїть завдання висадити в повітря ворожий об'єкт, він зобов'язаний всі сили віддати цій меті і не відволікатись іншими справами. Якщо розвіднику сказали добути «язика», — він повинен усі дії підпорядкувати цьому завданню. Зрозуміло?
Микита Родіонович кивнув головою. Він уже почав догадуватись, до чого зведеться розмова. Недарма він весь час намагався стримувати Андрія.
— Людина, яка не розуміє цієї простої істини, — продовжував «Грізний», — ніколи не зможе бути розвідником. Вона загубить і себе, і людей, і доручену їй справу. Ми не пошлемо розвідника-радиста знищувати есесівців, бо він тоді не зможе виконувати своє основне завдання. Ми не доручимо Ізволіну висаджувати в повітря електростанцію, бо йому визначене інше коло обов'язків. Ми не примусимо Тризну сидіти на одному місці і бути радистом-підпільником — цим займаються інші товариші… Для чого вас і Грязнова направили в розвідувальний пункт Юргенса?
Ожогін відповів, що їх завдання полягає в тому, щоб закріпитись у Юргенса, виявити ворожу агентуру, по можливості вивідувати задуми військової розвідки, збирати розвідувальні дані, які цікавлять партизанів і Велику землю.
— І все? — суворо спитав «Грізний».
— Так, усе.
— А чим ви займаєтесь?
Микита Родіонович промовчав, і «Грізний» продовжував:
— Як ви приховали від Юргенса, за яких обставин був поранений Грязнов?
— Пояснили, що це сталося в ніч нальоту російської авіації. Грязнов потрапив під кулю патруля, призначену для когось іншого. Поранення виявилось легким. Грязнов уже наступного дня почав ходити.
Але відповідь Ожогіна не задовольнила «Грізного»:
— Хто вас просив посилати Грязнова з Тризною на ліквідацію Роде? Заради чого Грязнов сів за руль арештантської машини? Добре, що куля попала йому в руку, а не в голову. Адже це просто випадок. А хто був у машині, Грязнов і Тризна знали? Може, там сиділи карні злочинці! Хоч ви й сказали мені, що не вважаєте Юргенса дурнем, але ваші вчинки спростовують це. Виявляється, він дурень, а ви розумні… Недалеко дивитесь, товаришу Ожогін, дуже недалеко! Час такий, що треба дивитись далі.
«Грізний» говорив спокійно, рівно, не підвищуючи голосу.
— Від імені партії я забороняю вам втручатись у бойову роботу. Зрозуміло?
— Так, — відповів Микита Родіонович.
Він почував усю правоту керівника підпілля.
— Ми знаємо вас, товаришу Ожогін, і вашого друга як справжніх комуністів, які виконують важливе завдання, а тому не допустимо, щоб ви займалися не тим, чим вам треба займатись. Ваша роль чітко визначена; ведіть її, звикайте до неї, не звертайте уваги, що іноді сверблять руки. Хочете допомогти порадою — будь ласка; виникне гостра необхідність зустрітися з товаришами з підпілля — будь ласка, але будьте обережні, не забувайте, що ви не в лісі, а в місті.
«Грізний» встав.
Ожогін теж підвівся, вважаючи, що розмова закінчена.
— Ви поспішаєте? — спитав «Грізний» і подивився на «ходики», що висіли на стіні.
Микита Родіонович також перевів погляд на годинник і сказав, що вільний час у нього є, до занять ще більше години.
— Коли так, то посидьте.
«Грізний» пройшовся по кімнаті, відчинив двері у другу, прислухався, потім зачинив і сів на своє місце.
— Там донька спить, — сказав він і посміхнувся.
— Велика?
— Ні, найщасливіший вік — три роки…
Багато питань можна було б задати «Грізному», людині, яка присвятила себе роботі, сповненій небезпеки і злигоднів. Хотілося дізнатися, як він живе, чого потребує, куди пішла його дружина.