Увійшла чергова сестра, а за нею — Шпигун. Побачивши калюжі навколо ніг Тризни, він зробив гидливу гримасу і, не підводячи голови, сказав:
— Сам дохлий, дружина дохла, а ще надумались плодити потомство! Не треба було й привозити її. Вона ще вчора ввечері, задовго до родів, богу душу віддала.
Гнат Несторович підвівся з лави. Стало нестерпно душно, важко. Щоб не впасти, вхопився рукою за спинку лави.
— Я ж вас попереджав, — стримуючи себе, сказав Тризна. — Ви могли її врятувати…
— А навіщо? — злісно промовив Шпигун. — Яка від цього користь? Не вчора, то під час родів, все одно.
Тризна здригнувся. Злість і ненависть спалахнули з такою силою, що він важко пішов на задкуючого Шпигуна…
Ввечері до Ожогіна прибіг Ігорьок. Очі його були заплакані.
Користуючись відсутністю хазяйки, Микита Родіонович пустив хлопчика в коридор і швидко розгорнув аркуш паперу: «Я загинув і провалив справу. Рятуйте Леоніда і догляньте за сином. В мій дім не заходьте — там засідка. Тризна».
— В чому справа, Ігорьок? Що трапилось?
Ігорьок розповів те, що чув від дорослих: тьотя Женя померла в лікарні, а Гнат Несторович, дізнавшись про це, вбив лікаря. Тепер його розшукують.
— Де Гнат? — тривожно спитав Ожогін.
Ігорьок відповів, що зараз Тризна лежить у Заболотька і ні з ким не розмовляє.
— Денис Макарович знає про це?
— Знає.
Сталося це так. Хлопчик ніс Леоніду радіограму. Зайшовши на подвір'я Тризни, він натрапив у дверях будинку на гітлерівців. Щоб не викликати підозри, Ігорьок прикинувся жебраком і, знявши шапку, попросив хліба. Німець дав йому стусана ногою і вигнав. Вже йдучи до Ізволіна, Ігорьок зустрів Гната Несторовича, розповів йому про все, і вони разом пішли до Заболотька. На прохання Гната Несторовича Ігорьок збігав до Ізволіна і повідомив про те, що трапилось…
— Дядько Гнат дуже просив доглянути Вовку, — додав Ігорьок і розплакався.
— Ну, чого ж ти плачеш? — Ожогін розгублено погладив хлопчика по голові.
Відпустивши Ігорка, Микита Родіонович розповів про все Андрію і схвильовано заходив по кімнаті. Передусім, мабуть, треба було з'ясувати подробиці.
— Піду до Ізволіна, — сказав він. — Подумаємо разом…
Андрій залишився сам. Рана його швидко загоювалась. Юргенс повірив розповіді про те, що Андрій був поранений біля самого будинку в ніч нальоту радянської авіації, і навіть тричі надсилав на квартиру лікаря-нім-ця, який робив Грязнову перев'язки.
Постоявши в роздумі біля вікна, Андрій повернувся до стола і розкрив зошити Микити Родіоновича з записами по радіо та розвідці. Треба було взяти себе в руки і підготуватися до занять.
Ізволіна вдома не було. Ожогіна зустріла Пелагія Стратонівна. Вона повідомила, що Денис Макарович щойно пішов до Заболотька.
— Нічого не сказав і пішов. І взагалі, сумний він сьогодні якийсь. Видно, що в нього клопіт серце крає, а мовчить. Мовчить і зітхає.
— Це вам, мабуть, здалося. Все йде добре, — спробував розвіяти підозри жінки Микита Родіонович. –
Радянська Армія визволила Ровно, Луцьк, Шепетівку, вісті радісні…
— Воно то так… — відповіла Пелагія Стратонівна і замовкла.
Ожогін уже зібрався йти, коли вона повідомила новини про Варвару Карпівну. Тряскіна одужує. Все книги читає та про Ожогіна питає: як там Микита Родіонович і чому він не прийде провідати її?
Ожогін подумав, що доведеться дійсно якось зайти до Варвари Карпівни і поговорити з нею.
Попрощавшись з Пелагією Стратонівною, Микита Родіонович поспішив до Заболотька.
Там були Тризна, Повелко, Заломін, мати і син Заболотьки. Гнат Несторович нерухомо лежав на великій лавці. У нього щойно був тяжкий приступ. Ганна Василівна витирала з підлоги кров.
Усіх мучило одне питання: що робити? Сховати Тризну в будинку Заболотька було неважко. Там, де є двоє, може поміститись і третій. Та це половина справи. Інша справа — як відвести загрозу від Леоніда Ізволіна, від радіостанції підпільників, сховища документів, зброї, вибухівки?
Ожогін висловив думку, що все залежатиме від того, як довго думають гестапівці сидіти в засаді:
— Вони чекатимуть Гната, — сказав Ізволін.
— Його вони не дочекаються, — додав Повелко.
— Дочекаються! — голосно промовив Гнат Несторович і, підвівшись, сів на лаві. — Дочекаються! Вислухайте мене спокійно, — сказав він і простягнув руку вперед, наче запобігаючи можливим запереченням.
Усі перезирнулися.
Тризна з півхвилини посидів мовчки, збираючись з думками, потім встав: