Не запрошуючи гостей сідати, Кібіц сказав, що заняття з радіосправи почнуться завтра, потім звернувся до служника і запропонував відвести учнів до пана Зорга. На половині Зорга хтось грав.
«Турецький марш» Моцарта», відмітив про себе Грязнов.
Зорг виявився високим, струнким, із спортивною фігурою німцем у цивільному костюмі. Обличчя у нього було біле, сухорляве. Він запросив гостей до кімнати і зачинив двері, щоб приглушити звуки музики.
— Це грає моя дружина. Прошу сідати, — сказав він, сідаючи поруч Ожогіна. — Ви від пана Кібіца?
Зорг відзначався товариськістю, — говорив швидко і багато. Він пояснив, що заняття з розвідки і топографії буде провадити після уроків Кібіца.
З другої кімнати несподівано вийшла молода білява німкеня. Вона побіжно глянула на гостей, взяла з письмового стола ноти і знову пішла до себе.
Проводячи гостей, Зорг поцікавився, чи знайдуть вони дорогу додому, і коли Ожогін запевнив, що знайдуть, сказав на прощання:
— Радий мати справу з культурними людьми. Ви обидва прекрасно володієте німецькою мовою, і сподіваюсь, що справи у нас підуть успішно.
Повернувшись додому, друзі побачили в залі два чемодани, а на дивані купу одягу і взуття.
— Це вам принесли, — коротко пояснила хазяйка.
Покінчивши з примірюванням і розклавши всі речі по своїх місцях, Ожогін сів до столу і почав писати об'яви. Грязнов, проходжуючись по кімнаті, зрідка зупинявся біля стола і дивився, як Микита Родіонович старанно і водночас легко й швидко виводить чіткі друковані літери.
— «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126», — нарешті прочитав він і посміхнувся: — Я гадаю, що трьох об'яв, вивішених у центрі міста, вистачить: хто має акордеон, швидко з'явиться.
Денис Макарович Ізволін прокинувся від нестерпного болю в ногах — давався взнаки застарілий ревматизм. Спустивши ноги з ліжка, він довго розтирав хворі суглоби, поки не відчув деякого полегшення. Потім підійшов до вікна, зірвав з нього байкову ковдру і виглянув на вулицю.
— Так і є, — зітхнувши, промовив він. — Недарма всю ніч ноги крутило.
Небо було затягнуте густою сірою пеленою. Важкі хмари пливли низько над дахами будинків.
Денис Макарович пощулився, повів плечима і протер спітнілу шибку кінцем ковдри. Тепер стало видно, що за вікном мрячить дрібний осінній дощ.
Берези, що росли біля будинку, сумно скидали пожовкле листя. Ось один листочок ударився об скло, прилип до нього, потім відірвався і впав на землю.
Місто поволі, наче нехотя, прокидалося. Пройшла з брезентовою торбинкою Фокіївна, сусідка. В неї троє малят; треба їх прогодувати, добути шматок хліба. Щоранку Денис Макарович бачить, як вона квапливо йде на базар, зігнута, виснажена, з обличчям, яке нічого не виражає, крім хворобливої втоми, з очима, що горять неприродним, гарячковим вогнем. Денис Макарович ніколи не чув, щоб Фокіївна щось говорила — все робить мовчки, тихо.
Ось три жебраки — не йдуть, а тягнуть ноги. І теж мовчки. За ними шкандибає хлоп'я у великій кепці, що сповзає на очі. Воно безперервно кашляє і спльовує на брук. Крізь спітнілі від дощу шибки Денису Макаровичу видно його схудле, маленьке обличчя; здається, що на ньому, крім великих сірих очей і напіввідкритого рота, нічого нема.
З'являються два німецькі солдати, які, мабуть, повертаються з нічного обходу, — підняті коміри шинелей, насунуті кашкети. Пройшли мимо і зникли.
Початок звичайного дня. Все це таке знайоме Денисові Макаровичу.
Щулячись від холоду, Денис Макарович підійшов до грубки і почав вигортати попіл. З перших днів окупації міста грубка була пристосована для опалення соняшниковим лушпинням. Денис Макарович висипав із відра лушпиння, полив його гасом і чиркнув сірником. Вогонь спалахнув швидко, і грубка відразу загула. Приємне тепло огорнуло тіло. Денис Макарович хвилинку спостерігав, як виграє полум'я в грубці, потім відійшов до стола. Треба було поголитись. Вуса Денис Макарович беріг уже багато років, лише зрідка підрівнював ножицями, а от бороду виголював старанно через кожні два дні. Сьогодні чергова процедура. Він поставив дзеркальце, розвів мило.
На постелі застогнала Пелагія Стратонівна. Дружина часто хворіла під час війни: організм літньої жінки став кволий від нескінченних нестатків і злигоднів.
Намагаючись рухатись якомога тихше, Денис Макарович умився і одягнув пальто. Мала відбутися вранішня прогулянка, що стала традиційною. Причинивши за собою двері, Денис Макарович вийшов на вулицю. Було вже зовсім видно. Як і раніше, мрячило. Далина вулиці ховалася в тумані.