І як тільки вистачає, м'яко кажучи, сміливості в Юргенса питати, причому тут він! Було два претенденти на спадщину тестя, що становить кругленьку суму, а тепер залишився один.
Марквардт пройшовся по кімнаті. Він дав Юргенсу зрозуміти, що не зацікавлений в його викритті, але поводить себе Юргенс щонайменше нерозумно. Створюється враження, ніби він має мету самому собі накинути зашморг на шию.
— Тільки ця цифра, — Марквардт тикнув пальцем в аркуш паперу, — змушує мене витягати вас із петлі.
— Ви знаєте?.. — скрикнув Юргенс.
— Без запитань, — обірвав його Марквардт. — Не час. Але врахуйте, якщо ви, всупереч здоровому глузду, полізете далі в петлю, я за вами лізти не збираюсь. Гадаю, зрозуміли?
Юргенс кивнув головою і, вийнявши з кишені хусточку, знову витер вологе чоло і спітнілі руки.
Марквардт сів на своє місце. Тепер цю тему він вважає вичерпаною. Нехай краще Юргенс розповість, яким вітром віє з фронту.
Юргенс дав докладну інформацію про становище на фронті. Він говорив упевнено, навіть з піднесенням, бо тепер бачив в особі Марквардта не тільки шефа. Юргенс намагався змалювати становище німецької армії найпохмурішими фарбами. Він певний, що росіяни не обмежаться визволенням своєї території: вони прийдуть у Німеччину.
— Це не новина, — зауважив Марквардт. — Але вони не прийдуть, а приповзуть, стікаючи кров'ю. Приповзуть знесилені, не здатні твердо стояти на ногах і говорити на весь голос. Ситуація дуже оригінальна: Росія і Німеччина обидві переможуть і обидві будуть переможені.
Юргенс зсунув брови:
— Звичайно, така рівновага можлива, але лише в тому випадку, коли союзники Росії не висадяться в Європі. Вона порушиться на користь росіян, як тільки відкриється цей горезвісний другий фронт. Тоді Німеччині буде гірше.
— Дурниці! — безапеляційно сказав Марквардт. — Проте, власне кажучи, з Росією не слід було зв'язуватись. Одна справа Чехословаччина, Франція, Польща, а Росія — це зовсім інше. В червні сорок першого року фюрер зробив страшенну помилку. Але те, що сталося, повинно було статися.
Марквардт пройшовся по кімнаті і зупинився біля великої карти Німеччини, що висіла на стіні. Заклавши руки за спину, він довго і зосереджено вдивлявся в павутиння червоних, блакитних, чорних ліній.
— Це місто вам знайоме? — Марквардт тикнув пальцем у чорну крапку.
— Дуже добре.
— Я обрав його для вашої майбутньої резиденції. Містечко зручне.
— Це на той випадок, якщо… — почав Юргенс.
— Так-так-так… саме на той випадок! — І Марквардт голосно зареготав.
Опам'ятався Леонід Ізволін на кам'яній підлозі. Голова палала від нестерпного тупого болю. Ледве розплющивши очі, він почав роздивлятися навкруги. Перед ним — сіра стіна, мабуть цементна, в кутку на лавці — два німецькі солдати з автоматами. В кімнаті тихо…
Леонід заплющив очі і спробував відновити в пам'яті те, що сталося. Але біль не давав можливості зосередитись. Він тихо застогнав. Мозок заслало туманом.
Один з солдатів нахилився, щоб підвести Леоніда, але він напружив усі сили і встав сам. У голові запаморочилось, біль став ще гострішим. Леонід захитався і в ту ж мить відчув на зап'ястях холодний дотик металевих наручників, його штовхнули в двері і повели по довгому коридору, йшли повільно. Назустріч траплялися конвоїри з арештованими, звідкись лунали крики, стогони. Леонід пішов швидше, щоб не чути тих звуків.
Ось сходи, що ведуть на другий поверх. Знову крики і стогони. Горло стиснули спазми. Через кілька хвилин з ним буде те саме, що з цими нещасними.
— Сюди, — наказав конвоїр і штовхнув Леоніда в невелику кімнату.
В кімнаті було світло, дуже світло. Очі мружилися самі собою, не витримуючи яскравого потоку електричного проміння. Солдати посадили Леоніда на високий табурет і завмерли по боках. До Леоніда підійшов маленький на зріст гестапівець.
— Прізвище? — пильно подивившись в обличчя арештованого, промовив він по-російськи.
Леонід стримав подих. Починається… І він раптом відчув приплив рішучості й енергії, наче вступив у двобій з цією маленькою людиною, яка нахабно і злісно дивилася на нього.
— Не пам'ятаю, — спокійно відповів Леонід і, щоб підтвердити свою байдужість, обвів очима стіни і стелю кімнати.
— Що?!
— Не пам'ятаю, — тим же тоном повторив Ізволін.
— Не прикидайся дурнем!
Ізволін промовчав.
— Я тебе в землі згною, живцем! — Гестапівець схопився з місця.
— Це не дуже страшно: земля своя, рідна.