— Відповідай тільки на мої запитання! — крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. — Я тебе в дугу зігну.
— Не все гнеться, пане фріц, — дещо ламається. — А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?
— Ти назвеш себе?!
— Ні!
— Назвеш?!
— Ні!
Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.
Леонід опам'ятався знову на холодній кам'яній підлозі.
— Наче в могилі, — мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.
Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…
На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого — огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса, круглі очі — все в гестапівця нагадувало Леоніду відгодованого кота. Навіть рухи у нього були м'які, котячі.
Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.
— Ситі? — спитав гестапівець з люб'язною посмішкою.
— По горло.
— Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?
Леонід ствердно хитнув головою.
— Своє і навіть ваше, — додав він.
— Ви оракул! — І гестапівець підняв догори вказівний палець.
Леонід посміхнувся.
— Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід'ємне право кожного арештованого. І позбавити, вас цього права ні я, ні хто інший не в силі. Закон є закон. Не церемоньтесь.
— І не думаю, — відповів Леонід. — Вас цікавить майбутнє? Ви пана Роде, сподіваюсь, знали?
— Так, знав.
— От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.
— Не в вашому становищі говорити про це, — холодно промовив гестапівець. — Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція — майже вся Європа.
— А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти — ні замків, ні наручників, ні намордників…
— Ми відхилилися від теми, — спокійно сказав слідчий.
— Від якої? — здивовано спитав Леонід.
— Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?
Леонід посміхнувся:
— Не вийде.
— Що не вийде?
— Відносно знайомства.
Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.
— Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.
— Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.
— Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?
Ізволін ствердно хитнув головою.
— От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.
— Спробуємо. — В голосі Леоніда відчулась іронія.
— Це справжні прізвища чи вигадані?
— А як ви гадаєте?
— Я? Я гадаю, що це підпільні клички.
— Похвальна кмітливість.
— А хто такий «Грізний»?
— «Грізний»?
— Так-так.
— «Грізний», мабуть, людина і патріот.
— А звати його як?
— Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.
Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.
— Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.
Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.
— Ви дуже молодий і дуже запальний. Я не можу вас зрозуміти.
— І ніколи не зрозумієте. Є речі, недоступні вашому розумінню.
Слідчому почала набридати роль умовляючого, але він зробив ще одну спробу:
— Коли ж пан росіянин нарешті зрозуміє, що правдиві відповіді дадуть йому не тільки звільнення, але й дещо більше? Є у вас розумні люди, які вважають за краще…
— Це не радянські люди, — перебив його Леонід.
— Гм! Ви дуже самовпевнені. Я гадав…
Пролунав телефонний дзвінок. Слідчий підійшов до апарата і почав слухати.
— Так, є… Так-так…
Він поклав трубку на місце і, викликавши з коридора двох солдатів, поквапно залишив кімнату…