Як тільки Ігорьок переступив поріг кімнати, гомін, який було чути в коридорі, миттю затих, і очі всіх вороже втупилися у нього.
— Ану, звільніть місце, — звернувся той, що привів Ігорка, до двох чоловіків, які сиділи в самому кутку на тапчані. — Швидко!
Ті відразу встали, не сказавши жодного слова.
— Сідай сюди, поруч, — ласкаво запросив незнайомий Ігорка. — Як тебе звати?
— Ігор.
— Чий ти?
— Терещенка, — збрехав, не кліпнувши оком, Ігорьок.
Він з перших днів, за домовленістю з Василем; видавав себе за його рідного брата.
— Хто в тебе є з рідних?
— Крім брата, нікого.
— А брат що робить?
— Він каліка, безногий, нічого не робить… Він ще маленьким ногу відморозив… Я його годую.
— Ц… ц… ц… — зацокав співчутливо незнайомий і похитав головою. Потім він нахилився до самого вуха хлопчика і тихо спитав: — А якщо я зроблю так, що ти не будеш більше жебрати, га? Все в тебе буде…
— Н-не знаю, — запинаючись, відповів Ігорьок і повів очима по стінах: на них висіли картини з німецьких ілюстрованих журналів: танки, що йдуть в колоні; гітлерівці, які обіймаються; великий, охоплений полум'ям будинок; переправа військ через ріку…
Незнайомий поклав руку на плече Ігорку.
— Ех ти!.. — сказав він і посміхнувся. — Зараз я тобі покажу, що ти матимеш кожного дня.
Незнайомий зник у дверях праворуч. Він був відсутнім хвилин десять-п'ятнадцять, і Ігорьок помітив, що ніхто з присутніх у кімнаті не звертає на нього жодної уваги.
Повернувся незнайомий з картонною коробкою в руках.
— Ану, наставляй свою торбину! — сказав він і кинув туди байку консервів, засушену рибу, білий батон і кільце ковбаси.
Торбина відразу роздулася.
— Донесеш додому?
— Донесу.
— Так, ти ж недалеко живеш, я знаю! І знаю, по яких вулицях просити ходиш, знаю навіть, що ти — хитрий! — як повернешся додому, одяг той скидаєш. Ну й правильно робиш, а то ж ніхто нічого не дасть. Горе розум гострить. — І він поблажливо поплескав хлопчика по плечу.
Ігорку раптом стало жарко.
Звичайно, не даремно наділив його продуктами цей тип з гладкими щоками, не даремно йшов слідом за ним. Він, виявляється, все знає.
— Ось що, друже, — продовжував тимчасом незнайомий: — хочеш мати щодня стільки харчів?
— А ви хто?
Питання, задане хлопчиком, було несподіваним. Незнайомий відкашлявся і відповів, що він і його товариші — хороші люди: вони ловлять шахраїв, бандитів, грабіжників, які по ночах нападають на мирних городян. Хлопчик повинен допомагати їм вистежувати таких людей.
Він переконував Ігоря довго. Той слухав, зрідка киваючи головою.
— Зрозумів мене? — спитав нарешті незнайомий.
— Зрозумів.
— Ти ходиш на Адміністративну, сто двадцять шість?
— Ходжу. За хлібом… — намагаючись не видати хвилювання, пробурмотів Ігорьок. — Там живуть двоє дядьків… добрі…
— Так-таки й добрі?
— Правда….
— А що вони тобі, крім хліба, дають?
— Нічого.
— Ось тобі й добрі! — Незнайомий розсміявся, і щоки зовсім закрили його маленькі очі. — А з ким вони дружать? До кого ходять?
— До пана Тряскіна ходять…
Чоловік, що сидів біля вікна, присвиснув, устав і вийшов з кімнати.
— А ще до кого?
— Не знаю…
— А ти дізнайся. Одягни оцю одежу і дізнайся. Постеж за ними. Як дізнаєшся, приходь до мене, я тобі знову повну торбину насиплю.
— А що, як не дізнаюсь? — сміливо спитав Ігорьок.
— Тоді нічого й не одержиш. Знову жебрати будеш. Зрозумів?
— Так…
— Ну от. Знайдеш цей будинок?
Ігорьок знизав плечима.
— Знайдеш, — впевнено закінчив незнайомий. — Ну, йди…
Опинившись на вулиці, Ігорьок зазнав почуття людини, яка впала з десятого поверху і чудом залишилася живою. Ноги рвалися вперед. Торбина майже не відчувалася. Він ішов легко, бадьоро, усвідомлюючи, що не тільки вискочив із скрутного становища, але й дізнався, що якісь люди цікавляться Ожогіним і Грязновим.
Йому здавалося, що зустрічні перехожі розуміють його настрій і якось особливо привітно дивляться на нього, що сонце гріє тепліше, ніж звичайно, що вулиця виглядає чепурніше, та й молода травичка починає пробиватись біля самого тротуару, чого не було, здається, коли він ішов сюди.
… Василь уважно вислухав свого юного друга, і лихий вогник промайнув у його очах.
— Бач чого захотіли, сволота! — злісно сказав Терещенко. — Падлюки!.. Ну нічого, небагато лишилося чекати — прополощемо їх усіх… А ти тепер пильнуй. Ходи й оглядайся. Піди розкажи все Денисові Макаровичу.