… Цієї ж ночі начальник гестапо Гунке приймав людину, яка наділила Ігорка продуктами. Поруч з Гунке сидів перекладач.
Відвідувач докладно розповів про цю історію, навіть надто докладно, тому що Гунке почав морщитись. Він терпіти не міг довгих доповідей і не переносив людей, які страждають багатослів'ям. Тільки ворожість до Юргенса, якому в усьому щастило, і заздрість, що підігрівалася невдачами в особистих справах, примушували начальника гестапо терпляче слухати цього опецькуватого, з маленькими очицями співробітника місцевої поліції.
Гунке слухав, відкинувшись на спинку крісла. До чого ж зарозумілий і чванькуватий цей абверівський майор Юргенс! Як незалежно тримає він себе на території, що підлягає йому, Гунке! Він зовсім не рахується з гестапо. Викликає потрібних йому людей, займає кращі приміщення, командує начальником гарнізону, комендантом міста, бургомістром. І все з нього, як з гуски вода! Навіть з такої делікатної справи, як отруєння підполковника Ашингера, Юргенс зумів викрутитись. Чому так везе людині? А про історію з горбанем не хочеться й згадувати. Як безглуздо, по-дурному все вийшло…
Нарешті співробітник поліції закінчив свою інформацію, і похмурий настрій у Гунке трохи покращав. Начальник гестапо зрозумів, що, здається, поліція не помилилася, зробивши ставку на хлопчика-жебрака. Можливо, з цієї комбінації що-небудь і вийде. Гунке пристрасно бажав скомпрометувати негласних співробітників Юргенса — Ожогіна і Грязнова. Тепер його цікавили деякі подробиці.
— Хто запрошував хлопчиська до вас? — спитав він.
— Я сам узяв його, з набережної, — відповів поліцай.
Брови Гунке полізли вгору.
— Та вас же кожний собака в місті знає! — стримуючи роздратування, промовив він.
Поліцай злегка посміхнувся:
— Я обережно… ніхто не бачив.
— А коли це було?
— Вранці.
Очі Гунке стали круглими. Не кліпаючи, він довго. дивився на співробітника поліції якимсь сумним безнадійним поглядом.
— Де ви розмовляли з ним?
— У кімнаті для чергування.
Начальник гестапо застогнав, і так страшно, неначе йому вирвали хворого зуба. Він відхилився від спинки крісла, обхопив голову руками і сперся ліктями на стіл.
— Я ж попереджав вас, що слід бути обережним, а тут вдень… чергова кімната… Хто вас учив так працювати?
Поліцай мовчав. Він лише важко зітхнув і зобразив на обличчі покору.
— Що ви доручили цьому жебраку? — Знову спитав Гунке.
— Я йому доручив з'ясувати, кого відвідують обидва ці молодчики.
— О… о… о!.. — простогнав Гунке і закрутив головою. — Та я про це знаю не гірше від хлопця. Ви мені все зіпсуєте з цим голодранцем! Розумієте?
Поліцай встав і почав м'яти кашкета в руках.
— Забирайтесь до бісової матері! А коли я дізнаюсь, що ви зустрічаєтесь з тим шмаркатим жебраком, я і з вас, і з нього сім шкур здеру!
Не чекаючи, поки перекладач доведе його думку до збентеженого поліцая, оскаженілий Гунке вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.
Ліс залляли талі води. Потемнілий від вогких, сірих обволікаючих туманів, напоєний досхочу земною вологою, він обважнів і чекав тепла. Хвилююча весна теплими вітрами ходила між берез і сосен, кленів і осик.
Заломін і Повелко йшли лісом, пробираючись до цуркового заводу. Вода раз у раз перетинала шлях, і їм доводилось або обходити калюжі і струмки, або перестрибувати з пня на пень, з купини на купину. Повелко стрибав легко, а старому Заломіну явно не везло: ось уже втретє він оступився в холодну воду.
— Знову промок! — бурчав він, вибираючись на сухе місце. — Не розрахував.
Повелко сміявся:
— Не підходиш ти, бачу, в лісові жителі, а ще партизанити хотів!
— Нічого, навчуся! Ще молодий, — віджартовувався старий.
Ходити весняним лісом ставало все важче, і кожного разу, повернувшись на завод, Повелко й Заломін змушені були весь вечір сушити чоботи й онучі. Сьогодні води ще прибуло; вона закривала горбочки, стояла в низинах, під стовбурами дерев. Шлях був важкий. Кілометр, що відділяв завод від містка, який ремонтували Повелко й Заломін, забирав більше години ходи.
Нарешті показалася галявина. Біля самого її краю стояли три нових дерев'яних бараки з малесенькими підсліпуватими віконцями. Трохи далі — кособока рублена хатинка, двосхилий дощаний, почорнілий від часу дах якої заріс мохом, вкрився лишайником. Її віконця, засклені кусочками скла, дивилися непривітно. На галявині височіли величезні бунти будівельного і щоглового лісу, підготовленого до вивозки, лежали купи колод, підтоварника, обапола, рейок…