Директор проінструктував Повелка. Питань не виникло, і люди почали розходитись. Сивко відчинив вікна, двері, і димовий чад потягло назовні.
— Повелко! — знову гукнув він Дмитра, який ішов останнім. — Зайди в контору і поклич до мене Хапова.
— Хапова?
— Чого ж перепитуєш? Іди клич, і сам з ним повернись.
Через півгодини Повелко повернувся в супроводі Хапова. Дорогою у нього виникло припущення, що Сивко вирішив, мабуть, прикінчити зрадника, і певно, з його, Повелка, допомогою. На думку Дмитра, таке рішення було б правильним і своєчасним: далі терпіти на заводі присутність Хапова небезпечно. Всі без винятку робітники знали, що Хапов регулярно відвідує гестапо в місті, і давно збиралися порахуватися з ним.
Хапов ішов попереду, важко дихаючи: він був людиною літньою — страждав від задишшя.
«Негідник! — думав Повелко. — Знав би він, хто за ним слідом іде, напевно не йшов би так спокійно…»
Сивко чекав біля хати, сидячи на порозі, і запросив обох зайти. Повелко зупинився біля дверей і пропустив у хату Хапова. Він чекав команди і був дуже розчарований, коли Сивко почастував виконроба сигаретою і закурив сам. Обидва мирно сіли за стіл. Повітря в кімнаті вже очистилося від тютюнового диму, полум'я свічки горіло яскраво.
— Сідай, — сказав Сивко, звертаючись до Повелка.
Дмитро сів за стіл.
— Ну, ти думав? — спитав директор Хапова.
Той кинув косий погляд на Повелка і якось неприродно закашляв.
«Починається!», майнуло в голові у Дмитра.
— Думав, — спокійно відповів Хапов і люто подув на вогонь сигарети.
— Ну?
— Зустрінемо їх в шести кілометрах звідси, біля Жовтих пісків… — Хапов знову глянув на Повелка. — Я оглянув місце: кращого не знайдеш Можна добре замаскувати хоч сотню чоловік.
Повелко нічого не зрозумів, і в голову полізли найсуперечливіші думки…
Сивко не вникав у подробиці і не задавав питань.
— Добре, — погодився він, — тобі видніше. Питання будемо вважати вирішеним… А ти запам'ятай, — він повернувся до Повелка, — що справа буде на шостому кілометрі від заводу. Яка — скажу потім.
Повелко кивнув головою. Він, як і раніше, не розумів, про що йдеться.
— Тепер відносно озера, — продовжував Сивко. — Підіть туди разом з Повелком. Він спеціаліст по вибухах. Якщо електростанцію підняв у повітря, то вже з озером справиться…
Сивко пояснив: за озерам починається низина, через яку іде дорога до фронту. Дорогу треба затопити, а для цього необхідно спустити воду з озера. Підготувати цю операцію треба швидко.
— Єсть! — сказав Хапов. — Завтра зранку поїдемо, якщо ви дасте свою двоколку…
І тільки зараз Повелко зрозумів: Хапов не гітлерівський підсобник, а справжній патріот — свій!
Кібіц нервував, його дратувала повільність учнів. Він весь час переривав Грязнова або Ожогіна і сам сідав за телеграфний ключ. Працював він швидко, але сьогодні робота не захоплювала. Кібіц думав про щось своє. Навколишнє злостило його, викликало гнів. Часом пін припиняв заняття, підходив до вікна і прислухався. Весь день і всю ніч на вулиці не замовкав шум: через місто проходили німецькі частини — проходили поспішаючи, безладно. На гітлерівців, які жили в місті, це впливало гнітюче.
Сухий, замкнений Кібіц, здавалося, розумів, про що думають у цю хвилину його російські учні, і намагався не зустрічатися з ними поглядом. Можливо, вони сміються над ним, над Кібіцем, тому, що знають про ганебний підступ, про поразку німецьких військ?
Росіяни, яких він ненавидить і зневажає, сміються! Це нестерпно!
Він відходив од вікна, знову кричав, вимагав, лаявся, вишукував неточність в передачі і дрібними причіпками мстив за біль, яку завдавала йому свідомість того, що він безсилий.
— Погано, зовсім погано! — оцінював Кібіц роботу учнів. — Треба працювати вдвічі швидше, втричі швидше… Ви надто ліниві.
Друзі мовчали і намагалися не дивитись на викладача.