— Якби моя влада, — буркотів Кібіц, — я б примусив вас цілу добу сидіти за ключем, усі двадцять чотири години!
Було без чверті дванадцять, коли двері відчинилися і на порозі кімнати з'явився служник Юргенса. Завжди спокійний, сьогодні він здавався розгубленим і стривоженим.
— Пан майор просить вас прибути до нього негайно.
Кібіц замовк і здивовано глянув на служника.
— Мене? — спитав він.
— Так, вас, пане Кібіц, — тихо повторив служник.
Ніколи раніше Юргенс не викликав Кібіца в такий час.
Служник стояв, чекаючи.
— Вас ждуть, — повторив він через хвилину і чомусь кашлянув, наче хотів дати цим зрозуміти, що треба поспішати.
Кібіц схопив з стільця піджак і, накинувши його на плечі, майже вибіг з кімнати.
Друзі перезирнулись. Вони залишилися самі в квартирі Кібіца і не знали, що робити: чекати чи піти. Ожогін запропонував чекати, тим більше, що час уроку не минув. Кілька хвилин вони сиділи, не рухаючись. Однак це було важко. Микита Родіонович встав і почав ходити по кімнаті. Зрідка він зупинявся біля стола або шафи, придивлявся до розкиданих речей і радіодеталей — все було добре знайоме і, крім неохайності господаря, ні про що не говорило. Єдине, що зацікавило Микиту Родіоновича, — це етажерка з книгами. Не торкаючись до них, він прочитав назви на корінцях обкладинок і впевнився, що Кібіц читає тільки політичну літературу. Тут були томики Гітлера, Геббельса, Шахта. Вийнявши навмання один із них, Ожогін почав гортати його. Майже на кожній сторінці красувалися помітки синім олівцем: підкреслені речення, зигзагоподібні лінії на полях_ питання, знаки оклику.
— Кібіц роздумує… — посміхнувся Ожогін.
Помітки олівцем були і в інших книгах. Серед томиків виявився товстий, добре переплетений зошит, в якому рукою Кібіца були зроблені численні записи.
Микита Родіонович зацікавився ними.
На першій сторінці, крім дати, нічого не було. Текст починався з другої сторінки. Першою була цитата з брошури Яльмара Шахта:
«Першим кроком Європи повинна бути боротьба з більшовизмом, другим кроком — експлуатація природних багатств Росії».
«Історію світу творили тільки меншості. Адольф Гітлер».
«Моя справа не наводити справедливість, а викорінювати і знищувати. Герінг».
Микита Родіонович почав читати вголос:
— «Наші вороги можуть вести війну скільки їм завгодно. Ми зробимо усе, щоб їх розбити. Те, що вони нас коли-небудь розіб'ють — неможливе і виключене. Гітлер. 3.10. 1941 року».
Збоку цитати рукою Кібіца були поставлені три величезні знаки запитання.
— «Сьогодні я з певністю можу сказати, що до зими російська армія не буде більш небезпечною ні для Німеччини, ні для Європи. Я вас прошу згадати про це через кілька місяців. Геббельс. Заява турецьким журналістам 15. 10. 1942 року». І напис упоперек: «Я згадав про це рівно через рік. Турецьким журналістам не раджу згадувати».
— Критикує начальство! — розсміявся Андрій.
— Так, схоже на це… «Можна вже мені повірити в-те, що чим ми одного разу оволоділи, ми втримуємо дійсно так міцно, що туди, де ми стоїмо в цю війну, вже піхто більше не прийде. Гітлер. 10. 11. 1942 року». І додаток Кібіца: «Мій фюрер! А Сталінград, Орел, Харків, Донбас, Брянськ, Київ?! Несолідно виходить…». «Відступ великих полководців і армій, загартованих у боях, нагадує відступ пораненого лева, і це безперечно найкраща теорія. Клаузевіц». І постскриптум Кібіца: «Теорія не на нашу користь». Не заздрю фюреру: підлеглі у нього не зовсім надійні, — зауважив Микита Родіонович. — Ну, досить, а то, того й гляди, повернеться сам Кібіц. — І Ожогін поклав зошит на полицю.
— А може, з собою захопимо? — вирвалося в Андрія.
Микита Родіонович похитав головою: не можна. Друзі почекали з півгодини. Кібіц не повертався.
— Ну, ходімо, вже перша година… Зорг, напевне, турбується.
… Друзів прийняла дружина Зорга. Самого його не було вдома.
Вона пояснила, що чоловіка хвилин двадцять тому викликав до себе Юргенс, і провела друзів до своєї кімнати.
В кутку стояв чудовий, майже у зріст людини, трельяж, оздоблений червоним деревом. На туалетному «столику, на етажерці, на піаніно були розставлені химерні статуетки, вишукані флакони з духами, різних розмірів баночки, пилочки та інші речі кокетливої жінки, яка уважно ставиться до своєї зовнішності.
Дружина Зорга сіла за піаніно і бурхливо заграла вальс із «Фауста».
Через кілька хвилин зайшов Зорг, дуже схвильований, і сказав друзям, що занять не буде.
Ожогін і Грязнов, не розпитуючи, відкланялися і вийшли.