— Щось трапилось, — сказав по дорозі додому Микита Родіонович.
— Так, і незвичайне, — погодився Андрій.
Дома друзі заговорили про зошит Кібіца.
З поміток Кібіца виходило, що він вважає винуватцем неминучої поразки Німеччини теперішніх її керівників, які завели Німеччину у безвихідь.
— Цей зошит нам пригодиться, — сказав Микита Родіонович. — Ми його використаємо проти нього.
— Яким чином?
— Відразу сказати важко. Треба добре і не поспішаючи все обміркувати.
Опівдні в парадні двері хтось постукав. Микита Родіонович вийшов відчинити двері і побачив Варвару Карпівну.
— Ви здивовані моїм приходом? — спитала Тряскіна.
— Здивований.
— У вас, звичайно, буде тисяча запитань, як і що трапилось?
— Мабуть, ні.
— Чому? — трохи розчаровано промовила Тряскіна і сіла на диван.
— Тому, що я знаю все: батько відвідував вас, ви розповідали йому, він — сусідам, а ті — нам.
Микита Родіонович допитливо розглядав Тряскіну. В її поведінці, як йому здавалось, з'явилось щось нове: вона стала спокійнішою, схудла, зник зухвалий вираз очей.
— Знати б тільки, випадково в мене куля потрапила чи ні, — примруживши очі, промовила Варвара Карпівна.
— А навіщо це знати? Ну, припустімо, вам скажуть, що не випадково, що ви робитимете? — спитав, ледве помітно посміхнувшись, Ожогін.
— Що?
— Так.
— Від усієї душі подякую… Якби куля обійшла мене, тюрми мені не минути б. Хто повірив би в те, що я тут не замішана!
— Той, хто стріляв у Роде, не мав жодного наміру нанести вам хоча б подряпину, — запевнив Микита Родіонович. І, бажаючи змінити тему розмови, задав нове питання — що Тряскіна збирається робити далі.
Варвара Карпівна вже думала над цим і поділилася своїми думками. Вона вважала неможливим у даний момент сидіти дома без діла, тим більше, що Гунке, який відвідав її в лікарні, сказав, що чекає її в гестапо. Тряскіна знала також, що на її місце ніхто ще не прийнятий.
Ожогін теж вважав, що рвати відносини з гестапо зараз невигідно, але промовчав.
— Я згодна почекати, — сказала Варвара Карпівна. — Але в мене так багато неясностей, в голові — сумбур…
— Тобто?..
Тряскіна нахмурила чоло, зробила над собою зусилля, наче щось пригадуючи, і заговорила раптом швидко, гаряче:
— Як нам удасться реабілітувати себе, виправдатись перед радянською владою? Ми знищили Роде. Ви жертвували собою, а я прийняла кулю. Але хто ж повірить, що вбили, наприклад, ви, а вбивству сприяла я? Подібне може заявити будь-хто, тим більше, що винуватець не знайдений. Чим же ми доведемо те, що зробили?
— На це питання я вам уже відповідав, — спокійно промовив Ожогін. — Покладіться цілком на мене.
— Добре, — зітхнула Тряскіна, — я згодна, але мене хвилює й інше: чи досить того, що ми зробили, для спокутування нашої провини?
— Ні, мабуть, недосить. Точніше, дуже мало.
Тряскіна притулила голову до стіни і замислилась.
— Так, — промовила вона тихо, — але що я можу ще зробити?
— А от про це давайте подумаємо разом.
Прийшов яскравий травень, з ніжною зеленню дерев, з ароматом квітучої черемухи, з солов'їними співами на світанку, дзвоном різноголосих пташок. Перестала парувати земля, просохла, прогрілася, вкрилася яскраво-зеленим килимом.
Усі чекали дощу, але його не було. Бездощовим був майже весь квітень. Без дощів почався і травень.
Сьогодні зранку на горизонті з'явилися темні хмарки, загуркотіли перші удари далекого грому, війнуло свіжістю, але дощ так і не пішов.
— Погана справа: посуха буде з весни, — сказав Кривов'яз, уважно розглядаючи чисте небо. — Ось дивись. — Він зірвав струнку кульбабу, яка ледь виділялася над зеленою травою лісової галявинки, і подав її начальнику розвідки Костіну. — Вона в цю пору повинна бути вдвоє більшою, а не таким карапузом…
Начальник розвідки подивився крізь окуляри на подану йому квітку, але нічого не сказав.
Кривов'яз і Костін обійшли маленьке озеро, його дзеркальна поверхня відсвічувала перламутром. Над водою літали комахи. Лякливі бекаси, побачивши людей, спурхнули і зникли на другому березі.
— І озеро недовго проживе без дощу, — сказав Кривов'яз, — висохне…
Костіна дивували слова командира. Чому його турбують відсутність дощу, доля нікому не потрібного лісового озера, всі ці кульбаби, комахи і бекаси? Зараз не до цього. Наступила третя партизанська весна, і чим сухіша вона, чим менше води та вологи в лісі, тим краше для партизанів, тим рухливіші і боєздатніші вони будуть. Причому тут ця весняна лірика?..