Під низькорослою, але розлогою сосною на розісланій плащ-палатці спав Сашурка.
— Повернувся, — тихо сказав командир бригади, побачивши свого ординарця. — Ну, нехай подрімає ще трохи, поговорити встигнемо.
Кривов'яз сів на траву, дістав свою люльку і кисет. Поруч сів начальник розвідки. Набивши люльку махоркою, Інокентій Степанович передав кисет Костіну. Той взяв його, але не закурив: натщесерце курити не хотілося.
Прив'язаний до берези кінь жадібно щипав траву. На ногах і на грудях у нього підсихало клоччя жовтувато-білої піни. Видно, поспішав хлопець. Інокентій Степанович затримав погляд на сонному ординарці, йому і жаль було будити стомленого Сашурку, і в той же час нетерпілося дізнатися про новини. Кривов'яз обережно торкнув Сашурку за плече, і той миттю схопився, протираючи очі.
— Ну? — коротко кинув Інокентій Степанович.
Сашурка розповів про другу зустріч з Повелком. Сто російських військовополонених виведуть вранці у вівторок з міського табору з таким розрахунком, щоб опівдні пригнати на завод. Конвоюватимуть двадцять автоматників. Зустріти колону треба в шести кілометрах від І а воду.
Кривов'яз вислухав Сашурку мовчки. Коли той закінчив, Інокентій Степанович встав і поправив кобуру з пістолетом.
— Що ж, треба зустріти… Як ти гадаєш, встигнемо підготуватись? — звернувся він до Костіна.
Костін, як і звичайно в таких випадках, коли йому доводилося щось вирішувати, зняв окуляри, злегка протер скельця і відповів, не поспішаючи, одним словом:
— Звичайно.
Наступного дня, на світанку, зведена група партизанів під командуванням Костіна вийшла до лісової доро-і и і зупинилася в шести кілометрах від заводу. Оглянувши місцевість, Костін наказав залягти в двадцяти метрах від дороги і сховатись, а сам з двома командирами взводів почав докладно вивчати ділянку майбутньої операції. Місце йому сподобалось. Появу колони можна було помітити на значній відстані, що давало можливість нанести удар певно. Групу розбили на дві частини по тридцять чоловік і розмістили по обидва боки дороги.
— Підніматись по команді «вперед». Даремно вогню не відкривати, — попередив Костін партизанів і сам сховався в кущах ліщини.
… Відомості, одержані Сивком і передані Кривов'язу, були не дуже точними. З табору вийшло не сто, а сто сорок сім військовополонених; конвоювало їх не двадцять, а тридцять автоматників. В числі охорони виявилось дванадцять поліцаїв-городян.
Досвідчений в таких справах, Інокентій Степанович Кривов'яз передбачав можливість збільшення охорони і відповідно зміцнив групу. Вона складалася з шістдесяти партизанів.
На чолі конвою військовополонених ішов есесівець-штурмшарфюрер. На відкритій місцевості він бадьоро марширував попереду колони, в населених пунктах забігав у будинки і, пояснюючи знаками, що арештовані потребують продуктів харчування, вимагав для них сала, масла, меду, яєць. Усе це, звичайно, йшло в сумки штурмшарфюрера і конвоїрів.
Коли вступили в ліс і колона перешикувалась по три в ряд, штурмшарфюрер вважав за краще замикати її. Адже йому добре були відомі «лісові порядки» в Росії. Він зовсім недавно на своїй шкурі відчув, що таке «мала війна» і які вона підносить сюрпризи.
Правда, так близько від міста партизани не з'являлись, інакше начальство не дозволило б вивести полонених з табору, але про всяк випадок краще було йти ззаду. Сонце припікало. Полонені, навантажені флягами, казанками, семиденним сухим пайком, ішли мокрі від поту. Колона розтяглася на сотню метрів, люди повільно брели лісовою піщаною дорогою. Будь-яке нарікання, будь-який вияв незадоволення негайно припинялись. «Одна погана вівця псує все стадо», навів російське прислів'я комендант концентраційного табору, коли відправляв штурмшарфюрера. — Кожного, хто проявить непокору або спробує втекти, негайно знищувати».
Комендант табору через перекладача попередив про це і самих полонених.
Манливе відчуття волі охопило полонених, коли над їх головами зашепотіли дерева і ліс по боках став густішим і темнішим. Усі пильно вдивлялися вперед, з надією озиралися на всі боки.
Звільнення прийшло несподівано, раптово.
— Вперед! — пролунав раптом крик, і колону оточили озброєні люди.
— Хенде хох!.. Лягай!
Полонені миттю кинулися на землю.
Більшість конвоїрів підняли руки, частина наслідувала приклад полонених, а деякі спробували чинити опір. Залунали постріли. Двоє партизанів упали мертвими, зрізані автоматними чергами, троє були поранені.
Костін подав коротку команду:
— Вогонь!