Друзі знову взялися за укладання речей. О четвертій годині все було запаковано і зав'язано.
Обідали мовчки, весь час прислухаючись до кроків на вулиці.
Годинник пробив п'яту, потім шосту… Денис Макарович не з'являвся. Андрій не відходив од вікна.
— Що таке? — вже багато разів перепитував він. — Чому не йде Ізволін?
Микита Родіонович курив цигарку за цигаркою.
Нарешті Ізволін з'явився. Він зайшов похмурий, розгублений. Друзі з тривогою дивилися, як він, знявши кепку, поволі прилаштовує її на спинку стільця і витирає піт з обличчя.
— Ну, дорогі хлоп'ята, попрощаємось! — сказав Денис Макарович тремтячим голосом і зробив крок до застиглого від здивування Андрія. — Їхати треба.
— Хто сказав? — сухо спитав Грязнов.
— «Грізний» і Велика земля, — відповів Ізволін, взявши Андрія за руку. — Вашій поїздці надають великого значення.
Андрій відвернувся і пішов до вікна. Денис Макарович похитав головою:
— Знаю, Андрійку, що важко; але нічого не поробиш… Обов'язок вище серця… треба їхати.
Ізволін сів на диван поруч з Ожогіним:
— Іди до «Грізного», він тебе чекає. Сам знайдеш дорогу?
— Знайду.
— А тепер попрощаємось… Бажаю щастя… — Старий встав з дивана, обняв Микиту Родіоновича і міцно його поцілував.
Потім підійшов до Андрія.
Андрій схилив голову, плечі його здригнулися, і він майже впав на груди Ізволіну.
— Кріпись, синку… Все буде гаразд… Найважче вже позаду…
Дотримуючись заходів обережності, Микита Родіонович потрапив, нарешті, в будинок «Грізного».
«Грізний» зустрів його біля дверей сам і, взявши під руку, провів у квартиру. Ні дружини, ні дочки не було.
— В моєму розпорядженні десять хвилин, — сказав він. — Сідайте.
Сіли, як і минулого разу, біля стола, один проти одного.
Хоч день ще не закінчився, «Грізний» мав вигляд стомленої людини.
— Ізволін передав вам рішення? — спитав «Грізний».
— Так.
— Тому візьміть оце. — «Грізний» подав маленький аркушик паперу. — Тут докладкі умови зв'язку. Проштудіюйте їх, запам'ятайте, а папірець знищіть. — Він встав.
Микита Родіонович також підвівся.
— Прошу не забувати того, про що я вже говорив вам, — продовжував «Грізний». — Поведінка розвідника визначається завданням, яке йому дається. Від вас не чекають ні формування загонів, ні диверсійних актів. Ваше завдання — зберегти себе, все побачити, все почути і, якщо трапиться можливість, про все повідомляти. Ви залишитесь людьми німецької військової розвідки і виконаєте все, що вона від вас вимагатиме. А тепер дайте мені вашу руку. — І він міцно потиснув руку Микиті Родіоновичу. — Передайте мій привіт вашому другу, товаришу Грязнову. Бажаю перемоги!
… Ожогін і Грязнов насилу потрапили на вокзал. Він був обнесений трьома рядами колючого дроту, в тих місцях, де були залишені проходи, творилося щось неймовірне.
Автоматникам, що стояли рядами, не під силу було стримати натиск озлоблених солдатів, які тіснили охорону і рвалися в прохід. Коли один з автоматників дав попереджувальний постріл у повітря, почулася лайка, і через кілька хвилин автоматник повис на дроті.
Натовп вдерся на вокзал, заповнив територію станції. Лізли в товарні вагони, на дахи. За кілька хвилин усі ешелони були буквально обліплені людьми.
Друзі пройшли на перон останніми і почали шукати Юргенса. Тільки через півгодини вдалося помітити його масивну постать. Юргенс про щось сперечався з комендантом, енергійно жестикулюючи. Друзі підійшли ближче і поздоровкались.
— Мені потрібно знати, який ешелон піде першим, щоб до нього причепити спеціальний вагон, — говорив Юргенс.
— Тут усі спеціальні, — відповідав комендант. — А який ешелон піде першим, сказати не можу. Бачите, що робиться?
— В цьому винні ви, коменданте, — жорстко сказав Юргенс. — На вашому місці слід було…
— Облиште читати мені нотації! — обірвав його комендант. — Мене і без них нудить.
— Гаразд, — стримуючи гнів, промовив Юргенс. — Скажіть тоді, до якого ешелону причепити мій вагон?
— Чіпляйтесь до будь-якого! — І, оточений десятком автоматників, комендант швидко зник.
Кілька секунд Юргенс стояв у нерішучості, а потім сказав друзям:
— Чекайте мене на цьому місці, я повернусь через півгодини, — і пішов.
Але втриматись на «цьому місці» не вдалося. Хтось із страху чи навмисне кинув слово: «Повітря!» І все прийшло в рух. Тисячі гітлерівців стрімголов кинулися через проходи в огорожі на привокзальну площу, у залізничний парк, де були щілини і бункери.