Долінгер відчинив шафу і вийняв звідти компактну, вмонтовану в невеликий чемодан радіостанцію.
— Знайоме? — він запитливо подивився на друзів.
Ожогін і Грязнов відповіли ствердно.
— Чудово, — сказав Долінгер, закриваючи кришку. — Рацію візьмете з собою, вона постійно повинна бути при вас. А зараз запишіть умови зв'язку зі мною.
Долінгер почав диктувати. Виходило так, як говорив Юргенс: двічі на добу, вранці і вночі, їм треба самостійно виходити в ефір, зв'язуватись із станцією Долінгера, передавати йому радіограми довільного змісту і приймати їх від нього. Долінгер надав учням право самим вирішити, хто з них працюватиме вранці, хто вночі, але рекомендував чергуватись.
— Зараз прошу за ключ, — сказав він на закінчення.
Наслідками роботи на ключі Долінгер лишився задоволений. Особливою чіткістю відзначалася передача Андрія.
— У вас, юначе, вже виробився своєрідний почерк, властивий радисту, — похвалив Андрія Долінгер. — Про перший сеанс я вас попереджу. Все залежатиме від того, як швидко ви переїдете на квартиру, але, незважаючи на це, щоденно тренуйтесь на ключі, а якщо обстановка в готелі дозволяє, розгортайте рацію і слухайте мене. Привчіть себе якомога швидше знаходити мої позивні серед інших і настроювати приймач. Це має величезне значення. Зараз, коли ви живете в готелі, краще за все слухати мене вночі. Вранці незручно — може хто-небудь зайти.
Долінгер пішов, і через кілька Секунд почувся характерний приглушений шум мотора.
— Боявся пропустити черговий сеанс, — тихо промовив Грязнов.
Ожогін приклав до губ палець.
— Давай краще потренуємось, — запропонував він і взявся за ключ.
Андрій наслідував його приклад.
Хвилин через десять робота мотора припинилась, і Долінгер повернувся. Побачивши друзів за тренуванням, він схвально кивнув головою, підійшов до шафи і розчинив обидві її половинки. Всі полиці шафи були заповнені найрізноманітнішими радіодеталями, лампами, дрібними інструментами, шматками фібри, фанери, мотками дроту, ізоляційної стрічки.
— Друге ваше завдання полягає ось у чому, — сказав Долінгер. — Ви будете приходити до мене, сюди раз на тиждень, щопонеділка. Все, що тут є, — він показав на шафу, — у вашому розпорядженні. Я дам вам кілька схем радіостанцій, і ви самостійно змонтуєте приймачі й передавачі. Це дуже важливо в практичній роботі на чужій території.
— Не так легко знайти радіодеталі, — зауважив Грязнов.
— Дурниці. Ускладнення може викликати тільки відсутність ламп, але в кінці навчання ви переконаєтесь, що й вони не є для вас проблемою.
— Ви хочете з нас професорів зробити, — жартома сказав Ожогін.
— Професорів не професорів, а спеціалістів, які не зайдуть у безвихідь при відсутності радіостанції. Отже… — Долінгер зробив невелику паузу, — чекаю вас у понеділок рівно о десятій вечора, а тепер беріть чемодан, я проведу вас…
— Ти розумієш, Андрію, що це все означає? — спитав Микита Родіонович друга, коли вони вже йшли по затемненій, зовсім безлюдній вулиці до себе в готель.
— Майже розумію, Микито Родіоновичу, — схвильовано відповів Андрій і міцно взяв Ожогіна під руку.
— Вся справа тепер у цій штучці, — Ожогін показав на чемодан. — Її треба берегти як зіницю ока.
На знак згоди Грязнов кивнув головою.
Кілька хвилин друзі йшли мовчки. Пересікаючи площу біля хлібного магазина, вони помітили несміливі людські тіні, які зливалися з коричневою стіною: городяни з вечора займали черги за хлібом.
… Моллер ще не пішов з готелю і покликав Ожогіна і Грязнова, коли вони пробиралися темним коридором у свій номер.
— Вікно у нас не замасковане, — попередив він. — Завісьте, а потім уже вмикайте світло. Мене й так тричі штрафували. До кожної щілини чіпляються.
Моллер увійшов слідом за друзями в номер, особисто задрапірував вікно, запалив світло і, побачивши в руках у Андрія акуратний чемоданчик, здивувався:
— Новенький? Який чудовий! Де ви його купили? — Він зробив рух, який видав його бажання негайно оглянути чемодан.
Але Грязнов не розгубився:
— Ну от… Ви цікавий, наче жінка, пане Моллер! Який же він новий, коли ми й приїхали до вас із цим чемоданчиком.
Відчинивши одежну шафу, Андрій поставив туди рацію і зачинив дверцята.
— … Можливо… можливо… — промовив Моллер, потираючи лоба. — Ви помітили, скільки літаків пройшло до фронту? Просто жах! Я рахував, рахував… майже до сотні дійшов, уже стемніло, а вони все йдуть і йдуть… Скажіть, по звуку можна визначити кількість літаків у повітрі?
Ожогін відповів, що ніколи не займався такою складною арифметикою.