Через дванадцять хвилин Грязнов закінчив передачу і одержав з Великої землі підтвердження, що вона прийнята. Тепер треба було чекати відповіді.
Андрій згорнув рацію, закрив чемодан і сховав його.
— Як? — спитав Ожогін.
— Прийняли… Слухати наказали через три години.
Три години — це багато: можна і відпочити. Спати, звичайно, не хотілося. Друзі прилягли на одне ліжко і почали розмовляти.
Сьогодні — четверта ніч на новому місці. Вони уважно придивлялися до господаря будинку — Вагнера, про якого багато чули частково від Юргенса, частково від Долінгера. Вагнер у гітлерівців вважався людиною не зовсім благонадійною: тому їх до нього й поселили. Старший син старого архітектора, комуніст, задовго до війни був арештований, і з ним, здається, розправилися гестапівці. Молодший син, Карл, пропав без вісті на Східному фронті. Але чи так це насправді? Відомості вимагали перевірки.
Від очей Ожогіна і Грязнова не приховалися відносини, що були між Вагнером та його робітником. Віч-на-віч вони поводилися один з одним дуже просто; у присутності сторонніх Вагнер на робітника покрикував.
За яких обставин Алім потрапив у полон? Як заволодів ним Вагнер?
Не залишилось для друзів непоміченим і те, що в будинку Вагнера кілька разів з'являлися сторонні особи, з якими господар залишався на самоті. Мета їх приходу була неясною. А два дні тому Ожогін став свідком цікавого епізоду.
Рано-вранці Микита Родіонович через вікно виліз на дах будинку і почав установлювати антену. Промені сонячного світла били в обличчя, в очі, заважали працювати. Ожогін повернувся спиною до сонця, сів біля стіни мезоніна і почав з'єднувати два куски дроту. Внизу лежало подвір'я, далі — сусідній сад, а ще далі починався лісок. Микита Родіонович хотів уже встати і підвісити антену, коли побачив у саду робітника Вагнера. Той підійшов до великої яблуні, озирнувся довкола, швидко сунув руку в дупло, вийняв звідти чи то згорток, чи то вузлик невеликого розміру і сховав у кишеню. Потім так само швидко повернувся в будинок.
«Оце номер… — сказав про себе Микита Родіонович і спробував запам'ятати яблуню. — Що ж він там ховав?»
Закінчивши встановлення антени і повернувшись до кімнати, він розповів про все бачене Андрію.
— Давайте… далі… постежимо, — запропонував Андрій.
Протягом двох днів друзі по черзі стежили за яблунею. Вагнер і його робітник підходили до неї двічі. Кожного разу вони щось виймали з дупла і відносили в будинок.
Характерно, що поява господаря або робітника в саду біля яблуні збігалася з приходом у дім когось із сторонніх.
Одного разу прийшов жебрак, іншим разом — майстер-водопровідник, після нього — сажотрус, потім — електромонтер, який перевіряв лічильник.
— Тут безперечно щось не так, — міркував Микита Родіонович.
— Єдиний вихід — самим залізти в дупло і переконатися наочно, що там зберігається, — запропонував Андрій.
Микита Родіонович не заперечував.
Уночі, коли в будинку все затихло, Андрій вийшов у сад і, засунувши руку в дупло, вийняв досить великий згорток, перев'язаний шпагатом. Сховавши його в кишеню, юнак повернувся в мезонін, де його з нетерпінням чекав Микита Родіонович.
У згортку виявилось кілька сот листівок, розміром не більше від поштових листівок.
— Розумієш, у чому справа? — спитав Ожогін, виймаючи із згортка одну листівку. — Швиденько піди і поклади на місце. Можливо, вони будуть потрібні раніше, ніж ми гадаємо.
Андрій поклав листівки в кишеню і тихенько пішов униз.
У листівці йшлося про те, що чесні німці повинні сприяти перемозі союзників, знищувати гестапівців, есесівців — справжніх ворогів майбутньої Вільної Німеччини.
Тієї ночі друзі довго не могли заснути.
— Що ж це виходить, Микито Родіоновичу? — питав Андрій. — Куди ми потрапили?
— У дуже цікавий будинок! — весело відповідав Ожогін. — Тільки обережність, обережність і ще раз обережність! Можна гадати, що наш господар зв'язаний з якоюсь патріотичною організацією німців. За допомогою листівки я спробую викликати його на відверту розмову.
… Час минув непомітно, і за кілька хвилин до початку радіосеансу Грязнов вийняв з чемодана рацію.
З яким хвилюванням чекали друзі першої вісточки, першого привіту з Великої землі! Якими довгими здавались короткі хвилини!
Андрій старанно застругав п'ять олівців, поклав їх перед собою, взяв прес-пап'є і притиснув кілька аркушів паперу, щоб вони не рухалися, та прилаштував навушники.
І нарешті Батьківщина заговорила…