Ожогін збуджено ходив по кімнаті, а Грязнов наносив на папір знаки.
Майже півгодини тривав прийом, але це вже не хвилювало друзів: чим більше передавала Велика земля, тим краще.
— Нате… — промовив Андрій, скидаючи навушники і простягаючи списаний аркуш старшому товаришеві.
Андрій почав укладати рацію, а Ожогін сів за розшифровку депеші. Минула добра година, поки незрозумілі на перший погляд рядки набули певного змісту.
Ініціатива розвідників-патріотів була схвалена. Більше того: їм подавався розширений код, який значно полегшував передачі у відведений для роботи з Долінгером час. Батьківщину цікавили певні дані, і про все це було сказано чітко і ясно.
— Микито Родіоновичу, ми знову не самі, знову разом з усіма! — Андрій, веселий, збуджений, бігав по кімнаті.
— Так, Андрійку, — Микита Родіонович обняв друга за плечі, — ми знову на бойовій вахті, і від нас чекають активних дій.
Головне полягало в тому, що в майбутньому, проводячи сеанси з Великою землею, друзі могли не боятися за наслідки: адже вони просто «працюють» з Долінгером, виконують його завдання.
Відразу ж склали текст радіограми на завтрашній денний, сеанс. Треба було запитати Велику землю, чи відома їй доля німецького солдата Карла Вагнера.
Приблизно через годину Ожогін погасив світло, зняв маскування з вікна і навстіж розчинив його.
— Постіймо так, Андрійку, — тихо сказав Микита Родіонович, — помріємо кожен про себе.
Удень все населення міста вигнали на земляні роботи. У садах, скверах, у тінистих алеях поспіхом копали довгі й короткі зигзагоподібні щілини, окопи. В дворах і на площах обладнували криті, з кількома виходами бомбосховища.
Від робіт нікого не звільняли. Недалеко від готелю разом з усіма суху землю копали старий Вагнер, його робітник Алім, Ожогін і Грязнов. Німці працювали неохоче, ніби не розуміли, що відбувається; тривожними поглядами проводжали літаки, що пролітали в небі.
На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці — берлінці, мюнхенці — розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.
Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.
Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.
Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.
— Як не соромно! — почав докірливо господар. — Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, — раптом спохватився він. — Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?
— У Вагнера, на Альбертштрассе, — відповів Микита Родіонович.
Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.
— Чи не архітектор ваш Вагнер?
— Цілком вірно, — підтвердив Грязнов. — Ви його знаєте?
Господар готелю загадково посміхнувся і підморгнув Ожогіну:
— Господар у вас теє… птах!
— Не розумію, — здивовано підняв брови Ожогін. — Ви що-небудь про нього знаєте?
— Аякже, навіть знайомий трохи, хоч афішувати таке знайомство в наш час небезпечно. Сам Вагнер, власне кажучи, ні риба ні м'ясо, а от старший син — справа інша.
— Виходить, птах не він, а старший син? — вніс поправку Грязнов.
— Цілком вірно, — засміявся Моллер, — саме старший син. Він був комуністом, його вбили під час демонстрації.
Ожогін і Грязнов непомітно перезирнулися.
— Ви сказали — старший сип? — удаючи, що не надає значення почутому, спитав Микита Родіонович. — Отже, у нього були ще сини?
— Молодший теж загинув, але на фронті, в сорок першому році. Здається, під Москвою.
Моллер замовк, потім енергійно струснув головою і продовжував:
— А ви сьогодні теж працювали?
— Так, разом з усіма трудилися.
— Не розумію, для чого це! Невже й наше місто будуть бомбити?
— Важко сказати, — промовив Микита Родіонович, — скидається на те, що будуть.
— Як по-вашому, — не вгавав Моллер, — хто кращий: росіяни чи американці?
Ожогін ухилився від відповіді. Відчинивши вікно, він глянув на вулицю:
— Дощ, здається, перестав. Ходімо, Андрію.
Друзі встали і, незважаючи на умовляння Моллера посидіти ще з півгодинки, попрощалися й залишили готель.
Увечері, побачивши Вагнера, який з газетою в руках сидів на лаві в саду, Микита Родіонович підійшов до нього і подав листівку, взяту вночі з дупла старої яблуні: