— Це я підняв учора на підлозі в їдальні.
Старий зблід і швидко відвів очі від пильного погляду Ожогіна. Він розгубився і, вдаючи, ніби знайомиться із-змістом листівки, намагався виграти час, щоб відповісти що-небудь переконливе і не викрити себе.
Микита Родіонович продовжував мовчки стояти біля Вагнера, йому було жаль старого, але інтереси справи і становище друзів вимагали надзвичайної обережності, суворої перевірки.
Вагнер розумів, що він надто довго читає листівку, що час уже відповісти квартирантові, але що сказати, він так і не придумав, — лише безпорадно розвів руками і подивився на Ожогіна. Крапельки поту, наче дрібні росинки, виступили на його лобі.
— Не можу нічого сказати, — промовив він нарешті. — Я просто не розумію… як могла така річ опинитися в моєму домі…
— Можливо, ваш робітник приніс? Він як, надійна людина?
— Що ви! Що ви! — запротестував старий. — Це виключено, його зовсім не, цікавить політика. Він — сумлінний батрак, і все… — І він знову відвів очі під пильним поглядом Ожогіна.
— Так, але як же тоді пояснити… — продовжував Микита Родіонович.
— Не знаю… не знаю… Тут якась провокація. Серед знайомих, що інколи відвідують мене, немає підозрілих осіб, які б займалися такими справами.
— За це, — перервав старого Ожогін на півслові, — по голівці не погладять. Особливо зараз… Отже, вам важка відповісти? — І Микита Родіонович простягнув руку до листівки, бажаючи взяти її назад.
— Вона вам потрібна? — спитав Вагнер і зніяковів.
— Мені — так, а вам, на мою думку, не потрібна, — відповів Ожогін і, заховавши листівку в кишеню, пішов у будинок.
Кілька хвилин Вагнер сидів нерухомо, ніби закам'янілий, втупивши невидющі очі й одну точку.
Не помітивши газети, що впала з лави, старий повільно встав, відчуваючи слабість у всьому тілі, і непевно попрямував до будинку.
Спостережливий Алім відразу помітив зміну, що сталася з Вагнером.
— Що трапилось? — стривожено запитав він.
Вагнер важко опустився на кухонний табурет.
— Погано. Аліме, дуже погано… Нас з тобою чекають великі неприємності… — І він розповів про те, що трапилось.
Начистивши картоплі, Ризаматов поклав ножа, витер руки і щільно причинив кухонні двері.
Як могла потрапити листівка в їдальню? Ні він, ні Вагнер не заходили туди з листівками. Вони приносили їх у міру потреби на кухню і тут передавали кому слід.
— Тут щось не так, — сказав Алім. — Чи не знайшли вони дупло?
Вагнер нахмурив лоб і замислився:
— Навряд… А зрештою, хто знає…
Вагнер і Алім просиділи на кухні до пізньої ночі, висловлюючи різні припущення і здогади. Настрій старого і юнака ще погіршав, коли квартиранти вийшли з дому.
— Пішли доповідати, — зробив висновок Вагнер.
— Падлюки! — із злістю сказав Алім і стиснув кулаки.
Варена картопля стояла на столі і вже прохолола, але до неї ніхто не доторкався. Про вечерю забули. Кожної хвилини чекали арешту.
— В дуплі у нас нічого немає? — спитав Вагнер.
— Порожньо, — відповів Алім.
— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили, ніхто до пас не ходить… Так і будемо казати. А наших треба попередити про всякий випадок… Ти завтра на поле не йди.
Старий встав, пройшов у спальню і ліг, однак заснути він не міг і здригався від кожного звуку, кожного шарудіння.
Алім не лягав спати зовсім, вирішивши дочекатись приходу квартирантів.
Опівночі в будинку почулися кроки і стриманий гомін. Старий і Алім насторожились.
То повернулися квартиранти. Вони пройшли нагору, і в будинку знову запанувала тиша.
Тільки на світанку Вагнер і Алім заснули, але сон не приніс відпочинку напруженим нервам.
Вагнер не знав, що й думати. Він не сумнівався в тому, що листівка вже перебуває в руках якого-небудь Фохта і той розробляє план викриття і арешту як авторів, так і розповсюджувачів листівок. Але чому ж ніхто не прийшов? Треба обов'язково попередити решту.
Через деякий час Алім вийшов на вулицю і зайнявся дивною справою: озброївшись заступом, він почав зчищати траву, що росла на тротуарі між кам'яними плитами.
Приблизно через півгодини на вулиці з'явилася людина. Порівнявшись з Алімом і почувши від нього кілька слів, вона минула будинок, не зайшовши до Вагнера. Ще через півгодини Алім припинив роботу і повернувся в дім.
— Попередив, — посміхнувся Грязнов, який обережно стежив з вікна мезоніна за Алімом.
— Налякали ми їх, Андрію, — сказав Ожогін. — Я розумію їх стан і переконуюсь у тому, що цього разу ми маємо справу з чесними людьми. Треба швидше все з'ясувати, а то тільки напсуємо.