Микита Родіонович одягнув піджак, поклав у кишеню взяті з дупла листівки і спустився вниз. По м'якій килимовій доріжці він тихенько дійшов до кабінету. Прислухався.
До вуха долетіли уривки приглушеної розмови між господарем і гостем.
— Я боюсь арешту. Відчуваю, що мені його не минути, — промовив Вагнер.
Ожогін хотів зайти, але роздумав і залишився у вітальні, розглядаючи велику вазу, оздоблену ляпіс-лазур'ю.
Нарешті двері кабінету відчинилися, і у вітальню вийшов гість Вагнера — худорлявий блондин років двадцяти семи, середнього зросту. Він на мить зупинився і, зустрівши байдужий погляд Ожогіна, попрямував до виходу.
Почекавши деякий час і бачачи, що Вагнер не появляється, Микита Родіонович вирішив сам зайти до нього.
Вікна кабінету виходили в сад і зараз були задрапіровані важкими портьєрами. На стінах у рамках висіли проекти створених рукою архітектора будинків, які одержали свого часу право на життя. Кутом стояв різьблений письмовий стіл, а біля нього — два зручних важких крісла. Старий сидів за столом, спершись головою на руки і затуливши долонями обличчя. Він так заглибився у власні думки, що не помітив появи Ожогіна. Коли Микита Родіонович поклав перед ним пачку листівок, Вагнер здригнувся, відкинувся на спинку стільця і, злякано дивлячись на Ожогіна, завмер у нерухомій позі.
— Я хотів лише попередити вас, — м'яко почав Микита Родіонович, — щоб ви ні мене, ні мого друга не боялися…
Вагнер мовчав. Ліва щока його помітно тіпалась. Старий не знав, як поводитися з небезпечним квартирантом, не знав, що йому відповісти. Він не міг позбутися думки, що гестапо спеціально підіслало до нього своїх лазутчиків і через них намагається викрити патріотичну діяльність антифашистів.
— Ще раз повторюю, — продовжував Ожогін, — що ви можете нас не боятися і продовжувати свою добру справу. Нам відомо, що до вас приносять листівки і що ви їх розповсюджуєте. Людина, яка щойно пішла від вас, понесла листівки, які у вас зберігалися. Нам відомо й дещо інше. — Ожогін вийняв з кишені аркушик паперу і подав Вагнеру.
На аркушику були написані прізвища, ім'я і рік народження його сина, час призову на військову службу, номер частини, в якій він служив.
— Не розумію, що ви хочете цим сказати! — схвильовано промовив Вагнер.
— Йдеться про вашого сина Карла, який нібито загинув на фронті. Але ваш син живий. Взимку сорок другого року він, знищивши спочатку двох гітлерівських офіцерів, пішов до радянських партизанів і зараз працює у них перекладачем, — адже Карл володіє російською мовою.
Старий архітектор узявся за серце, очі його зробилися вологими. Прощання з сином у той далекий літній день постало перед ним з усіма подробицями. Він згадав слова, які сказав Карл, прощаючись: «Тату! Воювати з росіянами я не хочу. Не тому, що я боягуз, що не люблю батьківщини, а тому, що треба бути таким самим чесним німцем, яким був брат». Тоді Вагнер палко обняв сина, поцілував у очі і нічого не сказав.
Потім прийшло повідомлення, що Карл Вагнер загинув на фронті.
— Хто ви такі? — не зміг утриматись Вагнер. — Звідки ви?
— Я і мій друг — росіяни, — відповів Ожогін.
Цього старий ніяк не сподівався.
— Так, росіяни, — підтвердив Микита Родіонович. — І не ті, за кого ви пас вважаєте.
Перебування сина Вагнера серед радянських партизанів, про що було одержано повідомлення з Великої землі, давало підставу говорити з господарем будинку відверто, а відгуки Юргенса і Моллера про нього зайвий раз свідчили на користь старого архітектора. Був, звичайно, в усьому цьому певний риск, але риск розсудливий, який виправдував себе.
А в душі Вагнера боролися протилежні почуття. Він знав, на що здатні гестапівці. Їм не дорого оголосити, що Карл живий, коли він насправді мертвий, або що Карл перейшов на бік радянських партизанів. Якщо всьому повірити, легко потрапити в підготовлену пастку. Чим міг квартирант підтвердити свої слова? Нічим.
— Не говоріть про сина… Не жартуйте з старою людиною… з батьком, — промовив нарешті Вагнер, підводячись. — Це злі жарти.
Микита Родіонович відчував боротьбу в душі Вагнера і вирішив вдатись до останнього, найрішучішого аргументу, який міг розвіяти всі сумніви старого архітектора.
— Повірте мені, Вагнер, як російському комуністу. Карл живий. Але мене цікавить інше… Скажіть, де зберігається партійний квиток вашого покійного сина Отто?
Вагнер здригнувся, різко підвів Голову. Про це знали тільки він і Карл. Отто пішов з дому тоді, востаннє, з партійним квитком. Старому Вагнеру не вдалось і поховати сина. Про це потурбувалися гестапівці. А його партійний квиток приніс Гуго. Вагнер з молодшим сином сховали квиток. Куди — про це, крім них, не знала жодна жива душа.