— Ви мовчите, — продовжував Ожогін. — Ну що ж, я можу показати вам сам, де зберігається квиток, разом у кладовку.
— Вірю, вірю, не треба… Це міг сказати вам тільки Карл… — І, схопившись рукою за край стола, Вагнер важко опустився в крісло.
Снідали вп'ятьох — п'ятим був Гуго Абіх. Сніданок проходив пожвавлено. Розмова йшла про останні події.
У ставці Гітлера розірвалася бомба. Кілька чоловік з оточення фюрера було поранено, двоє вмерло. Гітлер відбувся невеликими синяками: замах не досяг мети.
— Незрозуміло, як потрапила бомба в це лігво, адже туди ходять не всі, — сказав Вагнер.
Гуго Абіх був більш інформований про подію. Він розповів, що портфель з бомбою залишив полковник Штауффенберг після доповіді. За чутками, у змові брали участь видні військові. Гуго перерахував відомі всім імена: генерал-фельдмаршал фон Вінлебен, генерал-лейтенант фон Хазе, генерал-полковник Бек, генерал-полковник Геппнер, генерал Ольбріхт, генерал-майор Штиф. Їм нібито вдалося захопити вузол зв'язку, приміщення верховного командування сухопутної армії. Але все закінчилось провалом…
— Базікають багато, — продовжував Гуго. — Одні кажуть, що мова йде про змову купки офіцерів, інші — про справжній генеральський бунт проти бездарного військового керівництва Гітлера. В усякому разі, хто б не були змовники, цей замах знаменний.
— Я дуже радий тому, що трапилось, — сказав Вагнер. — Німці піднімаються на боротьбу з Гітлером. Наш народ повинен розбити гітлерівський режим.
— Так, народ повинен це зробити, — твердо промовив Гуго, — але змовники — це не народ: це купка, мізерна купка офіцерів, яка вирішила ціною смерті свого колишнього куміра врятувати власну шкуру. Вони зрозуміли — правда, дуже пізно, — що Гітлер веде їх у безвихідь, до поразки. Виникає питання: де вони були, ці пани, раніше, коли Гітлер починав свою криваву авантюру? Хіба вони — в тому числі Бек, Геппнер та інші — не підтримували його план походу на схід? Хіба вони не бачили, до чого веде безрозсудна політика фюрера? Чому вони досі мовчали? Навіть зараз — чому вони не звернулися до народу, до солдатів, а вирішили провести «двірцевий переворот»? Ні, народ тут не при чому! — Абіх перевів подих і, вставши з-за столу, почав ходити по кімнаті.
Грязнов і Ожогін з посмішкою стежили за Абіхом. Він подобався їм дедалі більше.
Мружачи короткозорі очі, Гуго Абіх старанно протирав носовою хусточкою скельця рогових окулярів.
У розмову втрутився Микита Родіонович:
— Мені здається, друзі, що змовники такі самі фашисти, як і Гітлер, але вони не хочуть разом з ним іти в могилу, вони сподіваються врятувати кадри націстів, кадри офіцерства, врятувати армію, не допустити вторгнення в Німеччину радянських військ. Може, вони навіть пестять надію домовитися з англійцями та американцями, щоб з меншими втратами вийти з кризи, зберегти сили.
— Це скидається на істину, — погодився Гуго.
Він подивився на годинник і почав прощатись: не можна було спізнюватись на роботу.
В кімнаті було душно. Всі вийшли в сад. Під його тінистими деревами трималася прохолода. Ожогін і Вагнер сіли на лаву, Андрій та Алім проти них на траву. Закурили.
Вагнер спитав:
— Скажіть правду: росіяни. з презирством ставляться до нас, німців, після того, що трапилось?
Микита Родіонович похитав головою:
— Наш народ, Альфреде Августовичу, ненавидить фашизм. Ми знаємо, що гітлерівці винні в духовному виродженні Німеччини. І ніщо не зупинить росіян, які прагнуть розгромити фашизм.
— Так… — тихо промовив Вагнер, ніби не чуючи сказаного Ожогіним і продовжуючи свою думку. — Добре, що є на світі Радянська Росія. Пройшовши через велику гіркоту поразки, німецький народ підніметься і створить справді вільну Німеччину… — Старий замовк, але його думка продовжувала працювати, і він замість слів тільки кивав головою і мружив свої розумні очі.
В останні дні Вагнера не залишало почуття величезної радості: про що б він не думав, перед ним поставало обличчя молодшого сина.
Вночі Ожогін і Грязнов провели черговий радіосеанс з Великою землею. Налагодився регулярний зв'язок: можна було радитись, одержувати вказівки, дізнаватися про події в Радянській країні і на фронтах.
Війна посувалася до кордонів Німеччини. Місто, від якого фронт був ще далеко, вже готувалося до захисту з повітря, і з землі. На його дальніх підступах ішло будівництво оборонних рубежів. Але тільки зі сходу: на західній околиці ніяких робіт не велося.