— А я, признатися, не бачу підстав не вважати будинок Альфреда Августовича своїм.
Друзі мовчки перейшли площу і рушили вузенькою вуличкою міста, яке поринуло у цілковиту темряву.
«Чи не скоїлось чогось із Вагнером та Алімом? — думав Андрій. — Чи не потрапили вони до лап гестапо? Чи продовжують свою бойову роботу?»
Микита Родіонович, який всю дорогу мовчав, був зайнятий іншими думками: його цікавило питання, що робитимуть з ними Марквардт і Юргенс. Курс підготовки закінчено, вони можуть працювати самостійно. Під яким приводом їх пошлють у Радянський Союз? Якими документами забезпечать? Як їх туди зашлють?
Події розгорталися незалежно від волі і бажання друзів. Залишалося підкоритися ходу подій…
Чи все можливе роблять вони з Андрієм для своєї Батьківщини?
Звичайно, можна зробити більше того, що вони роблять, але це зв'язано з риском, а рискувати їм не можна. Він згадав «Грізного», його слова: «Поведінка розвідника визначається завданням».
… Ось і знайома хвіртка у двір. Друзі тихенько обійшли будинок і зупинилися перед зачиненими дверима. Сад виглядав зараз сумним, дерева стояли ' голі, доріжки були всипані листям. Помітно виділялося дерево з дуплом.
Микита Родіонович постукав. За дверима почулися кроки і пролунав голос Аліма:
— Хто там?
— Свої.
— Хто — свої? — перепитав Ризаматов.
— От тобі й маєш! Навіть і по голосу не пізнаєш?
— Ой-ой!.. — захвилювався Алім. — Микита Родіонович… Андрій… Яка радість! Він відчинив двері і по черзі обняв Ожогіна й Грязнова. — А ми вже й надію втратили на зустріч.
— А ти куди зібрався? — поцікавився Андрій, побачивши, що Алім в пальті.
— Холодно в нас, топити нічим… Ходімо. — І, обнявши Андрія, він повів гостей у будинок.
Вагнер і Гуго, що був також тут, зустріли Ожогіна і Грязнова з щирою радістю.
Всі були в пальтах, з шарфами на шиї: температура в будинку була майже така, як і надворі.
— Можна не роздягатись? — посміхнувся Ожогін.
— Так, не рекомендується, — відповів Гуго.
— Ви, звичайно, хочете їсти? — занепокоєно спитав Альфред Августович.
— Востаннє їли учора ввечері.
Вагнер і Алім перезирнулися.
З'ясувалося, що в домі нічого немає, крім сурогатного кофе, але і його пити нема з чим.
— І холодно, і голодно, — сказав сумно Вагнер.
— А картопля, що ж, не вродила? — поцікавився Микита Родіонович.
Він знав, що Вагнер і Алім приділяли велику увагу обробітку картопляного поля.
Вагнер безнадійно махнув рукою:
— Прийшли ми якось уранці на поле, а на ньому порожньо: все викопали, до останньої картоплинки. Кажуть, що це зробили військові частини, які проходили мимо…
Доводилось лягати спати голодними. Холодний будинок здавався непривітним, незатишним.
— Нічого, одну ніч переночуємо, а завтра що-небудь зробимо, — заспокоїв старого Микита Родіонович. — Юргенс допоможе.
— Безумовно, — погодився Андрій. — Не в його інтересах псувати нам настрій в останні дні.
Спати вирішили в одній кімнаті. Знесли туди матраци, ковдри, подушки, верхній одяг.
Гуго теж лишився ночувати. У нього вийшло якесь непорозуміння з квартирною хазяйкою, і він уже другу добу не повертався додому.
— Що ж ти думаєш робити далі? — звернувся, до нього Вагнер.
Абіх спробував відбутися жартом:
— Думати в Німеччині заборонено. За всіх думає фюрер.
Усі, крім Вагнера, розсміялися.
— Я питаю серйозно, Гуго, а ти жартуєш, — з докором сказав він Абіху.
Той промовчав.
— Що у вас трапилось? — поцікавився Микита Родіонович.
Виявилось, що Гуго став безробітним. Після того, як згоріла лабораторія, його кілька разів допитували, але оскільки доказів ніяких не було, залишили в спокої. Лабораторію перевели в інше місто, а старий штат працівників звільнили. Знайти нову роботу було майже неможливо.
— Доведеться перечекати цей тяжкий час, — сказав Ожогін. — Швидко все зміниться, і роботи у вас буде скільки завгодно.
— Правильно, — схвалив Вагнер. — Живи поки що у нас.
— Гаразд, — коротко відповів Абіх. Більше до цієї теми не поверталися.
Друзі спитали, чи не цікавився ними хтось із людей Юргенса. Ні, за час їх відсутності ніхто про них не питав і ніхто до них не приходив.
— А як ідуть справи? Як живе Фель? — спитав Ожогін
Бойові справи розгорталися, і старому Вагнеру було про що розповісти.
Кількість підпільників зросла. Залучено кілька нових робітників-залізничників і навіть лікар військового госпіталю — старий знайомий Вагнера.