Їхнє ліжко довелося замінити: звірі так виросли, що кожному з них уже потрібна була окрема постіль. Конга не могла тепер вкладати їх спати, і це дуже засмучувало її. Не можна було дивитися без зворушення, як вона щодня перетрушувала солому в ящиках, шукаючи паразитів. Вона зажурено сиділа навпочіпки біля ящиків, поки малі хижаки, не звертаючи уваги на свою няньку, вкладалися спати. Щовечора мені доводилося відтягати Конгу від ящиків і втішати її. Вона не могла зрозуміти, що її улюбленці й товариші по іграх вже стали такими великими, як і вона. Певно, їй уже не раз довелося скуштувати гострих леопардових кігтів.
Незабаром мала настати пора дощів, коли бурхливі річки розливаються і над країною проносяться великі бурі. Тому я згорнув намети і вирушив із трьома улюбленцями у далеку дорогу на свою батьківщину. На борту невеликого судна, що везло нас до Європи, я теж не мав спокою. Хоч команді та пасажирам судна я заборонив гратися з красивими леопардами, кожен день приносив мені неприємності. Гострі кігті звірів скрізь давали про себе знати. То порвуть комусь штани, то раз Офірі вчепився в сукню якоїсь пані, котра, милуючись леопардом, захотіла погладити його, — вчепився так, що мені довелося розчіпляти кожен кіготь зокрема. Найкраще поводилась Конга. Вона й досі дуже любила своїх пестунів і не відходила від них ні на крок. Але і їй уже не було спокою поряд з молодими хижаками.
В Європі я передав своїх чотириногих вихованців одному великому зоопаркові. Вони добре витримали подорож — були здорові і бадьорі. Коли згодом я відвідав їх, звірі не тямилися з радощів, особливо Конга. Бурхливо виявляла свої почуття й Халіма, а от любов Офірі довелося завойовувати наново. Недавно я довідався, що звірі почувають себе добре. Я не бачив їх уже багато років. Чи впізнали б тепер мене сироти-леопарди і старенька Конга?
ДО КЛАДОВИЩА СЛОНІВ
Багато років — десятки, а може, й сотні (відомо, що слони живуть дуже довго) могутній слон-велетень — назвемо його Кімбо — водив своє стадо від річки Конго вздовж Африканського каналу до боліт озера Чад. Тепер він постарів, і сини та внуки прогнали його. Його прирекло на самотність власне стадо, молодші й сильніші слони-самці. Так віддячили вони Кімбо, який у найскрутніші засушливі часи знаходив для них воду і рятував їх від білих та чорних мисливців. Кімбо завжди заздалегідь відчував небезпеку і одводив своє стадо в непрохідні гірські ущелини та ліси.
Тепер він один пробирався крізь хащі тропічного лісу, як слон-самітник. Іноді Кімбо піднімав хобот угору і різкими звуками виливав своє горе або годинами простоював на місці, погойдуючи великою головою з довгими бивнями. Час від часу слон посипав собі спину червонуватим піском, щоб не сідали в'їдливі комахи. Від цього піску його шкура з роками стала зовсім червоною.
Незважаючи на свої двадцять п'ять-тридцять центнерів, цей гігант джунглів пробирався крізь зарості зовсім нечутно. Через кожні кілька кроків він піднімав хобот і водив ним, шукаючи траву або пагоння. Старий Кімбо давно осліп. Інстинкт вів його до одного з легендарних кладовищ слонів, які — так розповідають і білі, й чорні мисливці — знаходяться десь в неприступних лісових нетрях і до цього часу ніким не виявлені.
Жодна людина, ні біла, ні чорна, не була свідком природної смерті слона. Тому цілком зрозуміло, що мисливці не раз задумувались, де останки тих слонів, що сотні років бродили по чагарниках і лісах. Ніхто ніколи не знаходив цінних слонових бивнів, а вони ж не гниють, як м'ясо або кістки.
Щоб вгамувати голод, сліпому Кімбо треба було вийти з лісу до негритянських селищ і на полях пошукати собі їжі. Та він боявся цих селищ, бо знав, що там на нього чекає небезпека: негри не раз намагалися знищити Кімбо за ту шкоду, яку він їм заподіював. Кімбо обережно йшов далі і раптом завмер. Що-це? Ніби пахне слоном? А це чи не гілля затріщало? Кімбо пішов на шум. Несподівано до його хобота, яким він обмацував собі шлях, легенько й ніжно доторкнувся чийсь інший хобот. Старий Кімбо дуже зрадів. До нього міцно притулилося невелике слоненя. Кімбо обережно обмацав його хоботом. Слоненя — назвемо це маля Його — загубило своїх батьків, а було ще мале, щоб самому відшукувати в джунглях їжу, і голод гнав його до негритянських селищ, його теж давно вже блукав один. Тепер двоє самотніх зійшлося докупи. Вони більше не розлучалися і йшли, тримаючи один одного за хобот або за хвіст. Нарешті Кімбо зміг досхочу наїстися. Слоненя повело його до бананових плантацій. Слон не тільки діставав плоди, а й прогризав зубами стовбур, щоб висмоктати хоботом смачний поживний сік.