Минула ще година, потім ще одна. Колеса глибоко вгрузали в пісок, сонце пекло вогнем. Я сів замість Ібрагіма до руля, однак у мене почало складатися враження, що ми кружляємо на одному місці.
Ще через годину Ібрагім промовив:
— Здається, ми повертаємось назад.
Це вже було занадто.
— Послухайте, — сказав я, — давайте відпочинемо. Ми втомилися. Ляжемо й виспимося. Думаю, що ми цілком заслужили це.
Ібрагім і Наана швидко приготували постіль. Я заліз у спальний мішок і задоволено випростався. Проте сон довго не приходив. У душі я проклинав свій намір відвідати в Ахаггарських горах короля туарегів Аменокаля. Однак я вже давно плекав надію сфотографувати його. Досі ще нікому не пощастило зняти Аменокаля з відкритим обличчям. Та чи стане шкура за вичинку? Чи витримає стара машина таку дорогу?
Я підвівся і оглянув безкрає море піщаних дюн, ясно освітлене місяцем. Ландшафт був похмурий і все ж таки прекрасний, а від того величного спокою, що оточував нас, в серце моє теж повернувся спокій. Я посміхнувся і подумав, що мені завжди щастило знайти вихід навіть з важчих ситуацій. З цією думкою я й заснув.
Більшість людей має зовсім невірне уявлення про Сахару. «Ссахра» — арабське слово і означає воно «пуста країна». Тільки десята частина цієї «пустої країни» вкрита піском, решта — каміння і галька. Тож не дивно, що над голою, сухою пустелею з шаленою силою гуляють вітри. Я бачив на власні очі, як самум виривав із землі каміння.
Наступного ранку ми попили чаю з сухарями і вирушили в дорогу.
Ми їхали годину за годиною, намагаючись вгамувати сигаретою голод і спрагу. За місцями, вкритими камінням і галькою, починались широкі піщані рівнини, то білі, то жовтогарячі, то аж червоні. Що буде, коли скінчаться наші невеликі запаси харчів і води, а ми не натрапимо на правильний шлях? Тільки мотор міг не турбуватися про «харчі», — він мав їх, бензину ми взяли багато.
Важко уявити собі щось безрадісніше, ніж ландшафт місцевості, по якій ми їхали. Ніде ні травинки, тільки пісок і галька, галька й пісок — високі дюни з темними глибокими урвищами між ними. Звечора місяць був оповитий загрозливим білим серпанком. Цієї ночі я не стулив очей. Ми були в «країні мовчання».
Другого дня, коли сонце якраз було в зеніті, ми на якусь мить повірили, що вже врятовані. Зовсім близько перед собою ми побачили воду в зелених берегах. Ібрагім і Наана не повірили, що це марево. Я відмовився їхати в напрямку цієї фата моргана. Тоді вони, розсердившись, вискочили з машини і кинулись туди самі. Не пробігли вони й десяти кроків, як Наана раптом щось вигукнув хрипким голосом. Потім обоє враз стали навколішки. Розмахуючи руками, вони кликали мене до себе. На піску лежав зовсім свіжий кізяк верблюда. Тепер ніщо не могло їх зупинити. Ніби собаки-шукачі, вони обстежили пісок навколо і знайшли верблюдячі сліди. Я знову сів за руль, дав газ і поїхав по сліду. Стара машина стрілою летіла по піщаному морю, лишаючи за собою величезні хмари пилюки. Ці хмари привабили до нас рятівника в образі вершника на верблюді, який, розмахуючи руками, наближався до машини. Це був туарег. Він наказав нам їхати за ним.
Так прибули ми до Таманрасета, першого невеличкого селища туарегів у Ахаггарських горах, що здіймаються над рівнем моря до трьох тисяч метрів. Цю частину Середньої Сахари місцеве населення називає «країною жаху». Жах наводять мешканці цих гір, войовничі туареги. Кожен туарег лякає вже своєю зовнішністю. Він з ніг до голови закутаний у чорне.
Переїхавши глибоку ущелину, ми опинилися перед головним наметом Аменокаля, короля туарегів. Люб'язним жестом господар запросив нас до намету попоїсти. Нам подали смачну страву: смажену баранину, щедро заправлену часником. Але головною приправою до печені був пісок.
Зрозуміло, що, в кого нема виделки, той їсть руками. Довелось і нам так робити. Жоден з туарегів за обідом не відкривав свого обличчя. Підносячи до рота шматок м'яса, Аменокаль відсував покривало трохи вбік. Скоро воно залисніло від жиру. Я брав їжу лиш кінчиками пальців, та й то забруднився. Помити руки було нічим. Туареги витирали масні пальці об одяг і були раді, що він так гарно блищав од жиру. Я скористався для цього своєю носовою хусточкою. Коли я засунув хусточку назад у кишеню, король і його почет схопилися за животи від сміху. Я знав, чому вони сміються: тубільці гребують використаними хусточками.