«Якось самотньо тут», подумав Дунк. Це йому не сподобалося. Передчуття примусило потягтися по руків’я меча, поки він не згадав, що меча забрав Слимак. Шарпнувши рукою по стегні, де колись висіли піхви, він раптом відчув, як йому в поперек уперся кінчик ножа.
— Спробуєте обернутися — виріжу вам нирку і віддам замковим кухарям, аби засмажили на вечерю.
Кинджал настирливо проштрикнув Дункову камізелю.
— Ану вперед, до колодязя. Без різких рухів, пане добродію.
«Якщо він вкинув Яйка до того колодязя, то його не врятує якийсь там іграшковий ножик.» Дунк повільно ступив кілька кроків і відчув, як у животі піднімається лють. Вістря біля спини зникло.
— Можете обернутися лицем до мене, заплотний лицарю.
Дунк обернувся.
— Мосьпане… то це з-за драконячого яйця?
— Ні. Це з-за дракона. Ви гадали, я буду дивитися, як ви його крадете в мене? — Пан Алин болісно скривився. — Дарма я довірився тому ницому Слимакові. Він поверне мені усі гроші, до останньої монети.
«То це він?», вразився Дунк. «Оцей напахчений, товстозадий, пикатий панич — мій таємний ворог?» Він не знав, плакати йому чи сміятися.
— Пан Утор чесно заробив своє золото. Просто в мене міцна голова, та й годі.
— Схоже на те. Крок назад.
Дунк зробив крок назад.
— Іще. Іще. Іще один.
Ще один крок, і Дунк притиснувся до колодязя, відчуваючи камені попереком.
— Сідайте на край. Вас же не лякає трошки водички, га? Після дощу вже не страшно.
— Я не вмію плавати. — Дунк поклав руку на край колодязя. Камені були мокрі. Один піддався під рукою.
— Яка жалість. То самі стрибнете, чи пхнути ножем?
Дунк зиркнув униз. Побачив, як вода рябить під дощем — за добрих дванадцять стоп унизу. Стінки колодязя вкривали слизькі водорості.
— Я не зробив вам нічого поганого.
— І вже не зробите. Даемон мій. Я очолюватиму його Королегвардію. А ви не варті білого корзна.
— Я й не казав, що вартий.
«Даемон». Це ім’я закалатало у Дунковій голові. «Ніякий не Ян. А Даемон, на честь батька. Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»
— Від Даемона Чорножара народилося семеро синів. Двоє з них загинули на Червонотрав’ї, близнюки…
— Аегон та Аемон. Недолугі тупі горлорізи. Такі ж самі, як ви. Коли ми були малі, вони задля втіхи мучили і мене, і Даемона. Я плакав, коли Лихий Булат повіз його до вигнання. І другий раз, коли князь Пик сказав, що він повертається. А він побачив вас на дорозі й геть забув, що я взагалі є на світі.
Глушняк загрозливо махнув кинджалом.
— Можете стрибнути у воду як є, а можете, спливаючи кров’ю. Що обираєте?
Дунк вхопив пальцями розхитаний камінь. Він, проте, сидів міцніше, аніж Дунк сподівався. Пан Алин встиг кинутися уперед і вдарити, поки Дунк його вивертав. Але Дунк крутнувся, і вістря проштрикнуло тільки м’язи щитової руки. Саме цієї миті камінь нарешті вирвався на волю. Дунк загнав його просто в рота вельможному паничеві й почув гучний хрускіт зубів.
— У колодязь, кажете?
Він ще раз тріснув панича по зубах, тоді кинув каменя, схопив Глушняка за зап’ясток і викрутив так, що зламав кістку. Кинджал брязнув на каменях двору.
— Тільки після вас, мосьпане. — Ступивши убік, Дунк смикнув панича за руку вперед і вгатив йому чоботом нижче спини. Князь Алин беркицьнувся головою у колодязь. Почувся сплеск.
— Чудово! Мої вітання, пане.
Дунк рвучко обернувся. Під дощем він міг розібрати тільки постать у каптурі та велике бліде око. Але щойно чоловік наблизився, як обличчя під каптуром набуло знайомих рис пана Майнарда Бросквина, а бліде око виявилося застібкою із місячним каменем, якою він припинав кобеняка на плечі.
У колодязі плюскався і вовтузився князь Алин, волаючи:
— Пробі! Вбивають! Люди, на поміч!
— Він хотів мене убити, — мовив Дунк.
— Це пояснює, звідки стільки крові.
— Крові? — Дунк зиркнув униз. Його ліва рука була вся червона від плеча до ліктя. Просякла кров’ю сорочка липла до шкіри. — Ой леле…
Дунк не пам’ятав, як упав, лише раптом відчув себе на землі, а на обличчі — дощові краплі. Він ще чув, як пан Алин скиглить з колодязя, але плюскіт вже слабшав.
— Треба перев’язати вам руку. — Пан Майнард підсунув власну під лежачого Дунка. — Ану вставайте. Сам я вас не подужаю. Спирайтеся на ноги.
Дунк сперся на ноги.
— Пан Алин… він зараз потоне.
— Ніхто за ним не сумуватиме. А надто Скрипаль.
— Він не… — Дунк рвучко дихав, бліднучи від болю. — …не скрипаль.
— Авжеж ні. Він — Даемон з дому Чорножар, Другий тако наречений. Принаймні так він величатиме себе, якщо колись дістанеться Залізного Трону. Ви здивуєтеся, скільки вельможних князів бажають мати короля якомога хоробрішого та дурнішого. А Даемон молодий, зухвалий і пречудово виглядає на коні.
З колодязя леть чутно доносилися якісь звуки.
— Може, кинемо його вельможності мотузку?
— Спершу врятуємо, потім стратимо? Оце вже ні. Хай жере те, що сам вам наготував. Ану давайте, спирайтеся на мене.
Бросквин повів Дунка через двір. Зблизька риси обличчя пана Майнарда справляли дивне враження. Що ретельніше Дунк у них вдивлявся, то гірше бачив.
— Згадайте, як я пропонував вам тікати, а ви поставили честь вище за життя. Почесна смерть — це добре, та раптом життя, яким ви ризикуєте, не є вашим власним? Чи дасте ви тоді ту саму відповідь, пане мій?
— Чиє життя? — З колодязя почувся останній плюскіт. — Яйкове? Ви кажете про Яйка?
Дунк вчепився у Бросквинову руку.
— Де він?
— Разом з богами. Гадаю, ви самі зрозумієте, чому.
Всередині в Дунка все перевернулося з таким болем, що він забув про руку і застогнав з розпачу.
— Малий скористався чоботом.
— Треба гадати, що так. Він показав персня маестрові Лотару, а той повів його до Маслоплава, а той, поза сумнівом, напудив у штани, побачивши печатку, і спитав себе, чи правильну сторону обрав, і чи багато знає Кровокрук про змову. Відповідь на останнє питання буде: «достатньо».
Бросквин гигикнув.
— То хто ви такий?
— Я ваш друг, — відповів Майнард Бросквин. — Який спостерігає за вами і дивується, як вас занесло до цього гаспидського гнізда. А тепер помовчте, будемо вас лікувати.
Пересуваючись тінями, двоє лицарів сяк-так дісталися невеличкого Дункового намету. Всередині пан Майнард запалив вогонь, налив у миску вина і поставив його кипіти.
— Розріз чистий, ще й не на мечевій руці, — мовив він, розпанахавши рукав просякнутої кров’ю Дункової сорочки. — Здається, удар не зачепив кістку. І все ж промити треба, щоб не втратити руку.
— Байдуже. — Живіт Дункові скрутило від лихих звісток, і він боявся, що зараз виблює. — Якщо Яйк помер…
— …то вину за його смерть слід покласти на вас. Якби ж ви тримали його подалі звідси… Але я не казав, що він мертвий. Я казав, що він разом з богами. Чи маєте ви чисте полотно? Льон, шовк?
— Є сорочка. Хороша, дорнійська. Як це — разом з богами?
— Все у свій час. Спершу рука.
Вино скоро почало парувати. Пан Майнард знайшов хорошу Дункову шовкову сорочку, підозріливо понюхав її, тоді витяг кинджала і почав краяти на шматки. Свої заперечення Дунк проковтнув.
— Амброз Маслоплав, так би мовити, ніколи не вирізнявся рішучістю, — мовив пан Майнард, зібгав три смуги шовку і вкинув їх у вино. — Він сумнівався в успіху заколоту з самого початку. Ще коли дізнався, що хлопець не має меча. Цього ж ранку зникло ще й драконяче яйце, а з ним і залишки його хоробрості.
— Пан Глендон не крав яйце, — мовив Дунк. — Він увесь день не залишав двору. Бився сам або дивився на інші герці.
— Все одно Пик знайде яйце у його саквах.
Вино закипіло. Бросквин натяг шкіряну рукавицю і мовив: