XXIII
З Дівоставу прибув пан Мутон, з Крукодубу — пан Чорноліс, з Сутіндолу — пан Морочник. Королівські маєтності навколо Король-Берега вислали Сінобродів, Росбів, Стоквартів, Масеїв. З’явилися особисті королівські компанійці під проводом трьох лицарів Королегвардії, зміцнені трьома сотнями Крукових Зубів при довгих луках з оберіг-дерева. З проклятих башт Гаренголу приїхала, розвіваючи рудою гривою, на чолі немалого загону Навіжена Данела Лотстон власною особою, узброєна в чорний обладунок, що сидів на ній, мов залізна рукавичка. Світло вранішнього сонця сяяло на вістрях списів у руках п’яти сотень кінних латників і вдесятеро численнішої піхоти. Корогви, що вночі були сірі, зараз переливалися веселкою з півсотні барв. А над усіма майоріли два королівські дракони на чорному, як ніч, полі: величезне і червоне, мов вогонь, триголове чудовисько короля Аериса I Таргарієна, а з ним поруч біла крилата потвора з кривавим полум’ям у пащі. «А таки не Маекар», подумав собі Дунк, щойно побачив ті корогви. На прапорі принца Перелітку було чотири триголові дракони, по двоє з кожного боку, що позначало четвертого сина покійного короля Даерона II Таргарієна. Що до єдиного білого дракона, то він вказував присутність Правиці Короля — князя Бріндена Водограя.
Отже, Білостін’я вшанував своєю особою сам Кровокрук.
Перше повстання Чорножара загинуло на Червонотрав’ї у крові та славі. Друге повстання Чорножара сконало, ледве народившись, із жалюгідним скимлінням.
— Вони нас не залякають, — оголосив Даемон Молодший з замкових мурів, побачивши залізне кільце з усіх боків, — бо ми б’ємося за правду! Ми прорубаємо собі крізь них дорогу і ринемо, як буря, на Король-Берег! Сурміть атаку!
Замість того лицарі, князі й прості вояки забурмотіли щось один до одного, а дехто почав задкувати до стаєнь та потерн або ж ховатися у різні схрони, сподіваючись якось пересидіти. Коли Даемон витяг меча і підняв його над головою, всі побачили, що то не Чорножар.
— Сьогодні на цьому полі ми влаштуємо нове Червонотрав’я! — пообіцяв бунтівний ватажок.
— Сцяти я хтів на те поле, скрипалику, — гукнув до нього сивочолий зброєносець. — Мені аби макітру на плечах зберегти.
Зрештою другий Даемон Чорножар виїхав з брами сам, став перед королівським військом і викликав князя Кровокрука до двобою.
— Я битимуся з тобою, або з полохливим Аерисом, або з будь-ким, кого ти поставиш за себе!
Натомість його оточили вояки Кровокрука, стягли з коня й закували у визолочені кайдани. Корогву, яку він ніс, увіткнули у грязюку й підпалили. Вона горіла довго, посилаючи догори закручений дим, видний на багато верстов навколо.
Єдина кров, яку того дня пролили, належала воякові на службі пана Вирвела, що став вихвалятися, наче він є оком Кровокрука і скоро отримає нагороду.
— Ще до повороту місяця я гойдатиму шльондр і хлюскатиму дорнійське червоне, — теревенив він, як переповідали люди, просто перед тим, як один з лицарів пана Костяна перерізав йому горлянку.
— Оцього скуштуй, — мовив той до Вирвелового сердюка, поки хвалько захлинався власною кров’ю. — Хоч не дорнійське, та червоне.
Якщо ж не рахувати одного дурника, усі вийшли похмурою мовчазною вервечкою крізь браму Білостін’я живими і здоровими, поскидали зброю на велику блискучу купу, дали себе зв’язати і лишилися чекати суду пана Кровокрука. Дунк вийшов разом з рештою, біч-о-біч з паном Кайлом-Котом і Глендоном Палом. Вони шукали пана Майнарда, щоб узяти з собою, та Бросквин зник іще вночі.
Вже надвечір пан Роланд Кракегол з Королегвардії знайшов Дунка серед інших в’язнів.
— Пане Дункане! Де ви, в сьомого дідька, ховаєтеся? Пан Водограй питає про вас уже кілька годин. Ідіть за мною, будьте ласкаві.
Дунк рушив поруч із лицарем. Довге корзно Кракегола, біліше за місячне сяйво або свіжий сніг, завівалося навколо нього з кожним подихом вітру. Корзно нагадало йому про слова Скрипаля, які той вимовив на даху: «Я бачив вас уві сні в усьому білому, від голови до п’ят, з довгим білим корзном на широких плечах». Дунк пирхнув. «Еге ж, а ще ти бачив, як з кам’яних яєць налуплюються дракони. Так само воно і справдиться: що одне, що друге.»
Шатро Правиці стояло за верству від замку в тіні розлапистого в’яза. Поблизу жували траву корови, з десяток чи більше. «Королі підносяться й гинуть», подумав Дунк, «а корови та селяни знай собі роблять свою справу». Приблизно так казав старий лицар.
— Що станеться з ними усіма? — запитав він пана Роланда, проходячи повз купку полонених, що всілися на траву.