Шатро Правиці стояло за версту від замку в тіні розлогого в’яза. Поблизу жували траву корови — з десяток чи більше. «Королі підносяться й гинуть» — подумав Дунк, — «а корови та селяни знають собі своє». Приблизно так казав старий лицар.
— Що станеться з ними усіма? — запитав він пана Роланда, минаючи купку полонених, що всілися на траву.
— Їх відведуть до Король-Берега на суд. Лицарям та затяжцям, гадаю, нічого не загрожує. Зрештою, вони лише корилися наказам.
— А панам князям?
— Хтось отримає пробачення, коли розкаже, що знає, і віддасть сина чи дочку як запоруку майбутньої вірності. Ті, кого вже пробачали після Червонотрав’я, так легко не відбудуться. Їх ув’язнять або ж позбавлять титулів і статків. Найзапекліші втратять голови.
Коло шатра Дунк упевнився, що Кровокрук часу не гаяв: обабіч входу на списах стирчали відрубані голови Гормона Пика та Чорного Тома Гедля, а під ними висіли їхні щити. «Три замки, чорні на жовтогарячому. Убивця Рогера Грошодуба».
Навіть по смерті очі пана Гормона зберегли холодний та суворий погляд. Дунк закрив їх пальцями.
— Нащо це ви? — запитав один стражник. — То ж гайворонам утіха.
— Я йому дещо заборгував.
Якби Рогера не вбили того дня, старий лицар і не глянув би вдруге на Дунка, що ганявся за свинею провулками Король-Берега. «Якийсь давно померлий король віддав меча одному синові замість іншого і накликав лихо. Тепер я стою тут, а Рогер лежить у могилі.»
— Правиця чекає, — нагадав Роланд Кракегол.
Дунк пройшов повз нього і опинився у присутності князя Бріндена Водограя — байстрюка, чаклуна і Правиці Короля.
Поруч із ним стояв Яйк, відмитий і вдягнений, як належить принцові, небожеві короля. Неподалік на похідному стільці сидів князь Фрей з келихом вина і своїм відразливим синком на колінах. Князь Маслоплав теж там був — стояв навколішки і трусився, збліднувши з лиця.
— Від того, що зрадник — боягуз, його зрада не стає менш тяжкою, — саме казав пан Водограй. — Я вислухав ваше бекання, пане Амброзе, і повірив одному слову з десяти. За цим рахунком дозволяю вам утримати десяту частину ваших статків. Молоду наречену теж собі залиште. Бажаю подружнього щастя.
— А Білостін’я? — тремтливим голосом спитав Маслоплав.
— Стягується на користь Залізного Престолу. Я маю намір розібрати його по камінцях і засіяти сіллю самий ґрунт, де стоїть замок. За двадцять років усі забудуть, де він і був. Старі дурні та молоді колотники усе ще ходять на Червонотрав’я, мов на прощу, і садять там квіти на місці, де загинув Даемон Чорножар. Та я не дозволю, щоб Білостін’я стало ще одним пам’ятником Чорному Драконові.
Він майнув блідою рукою.
— А тепер геть звідси, ниций таргане!
— Дякую Правиці за добрість та ласку.
Маслоплав пошкандибав геть, такий засліплений горем, що й не впізнав Дунка, проходячи просто повз нього.
— Ви, пане Фрею, теж можете йти, — наказав Водограй. — Побалакаємо пізніше.
— Як накажуть ваша ясновельможність.
Фрей повів свого малого геть із шатра. Тільки тоді Правиця Короля звернув увагу на Дунка.
Він був старший, ніж Дунк пам’ятав: різко окреслене обличчя, шкіра бліда, мов кістка, на щоці та шиї — потворна родима пляма винного кольору, яку дехто вважав схожою на крука. Мав на собі чорні чоботи, кармазинову сорочку, а зверху делію димчастого кольору із залізною застібкою у вигляді правиці. Довге біле пряме волосся спадало йому на плечі, зачесане так, щоб ховати відсутнє око — те саме, якого Лихий Булат позбавив його на Червонотрав’ї. Око, яке залишилося, було налите червоним. «Скільки очей має Кровокрук? Тисячу, і ще одне».
— Напевне, принц Маекар мав поважну причину, аби дозволити синові служити при заплотному лицареві, — мовив той, — хоч і не можу собі уявити, щоб у таку службу входили відвідини замку, де зрадники змовляються проти престолу. Яким вітром мого родича занесло до цього гаспидського гнізда? Пан Маслом-срав благає мене повірити, що принц Маекар надіслав вас сюди, аби рознюхати про бунт під личиною таємничого лицаря. Чи дійсно так і було?
Дунк впав на одне коліно.
— Ні, мосьпане. Тобто, так, мосьпане. Яйк йому справді таке сказав. Тобто Аегон. Принц Аегон. Дійсно, так і сказав. Але правдою ви б це не назвали.
— Зрозуміло. Тобто ви двоє дізналися про заколот проти корони і вирішили викрити його самотужки. Так чи ні?
— Ну, не те щоб… Ми, можна сказати, не в ту дірку пхнули носа, от і все.