Дунків зріст та сила краще слугували йому в бугурті, аніж у кінному двобої.
— Але ж на весіллях зазвичай не влаштовують бугуртів, пане.
— Зате на весіллях зазвичай влаштовують бенкети. Перед нами довгий шлях. Чому б не розпочати його хоч раз із добре натоптаним черевом?
III
Поки вони побачили озеро, сонце вже сідало на заході, й водою розливалося червоно-золоте сяйво, схоже на блиск налощеної міді. Коли попереду з’явилися шпилики заїзду над купкою верб, Дунк натяг свою спітнілу сорочку і зупинився, аби поплюскати водою в обличчя, сяк-так змити дорожній пил і пригладити мокрими пальцями рясну шапку вигорілого на сонці волосся. Зі зростом він не міг нічого поробити, зі шрамом на щоці — теж, але прагнув якомога менше скидатися на свавільного лицаря-розбійника.
Заїзд був більший, ніж він пам'ятав. Величенька будівля з гостроверхими дахами, викладена з колод, тягнулася на всі боки. Половина її стояла на палях над водою. Понад берегом по брудному болоті до місця, де приставав пором, пролягла доріжка з грубих дощок. Проте ані самого порома, ані перевізника ніде не було й духу. Через дорогу стояла стайня під солом’яним дахом; її двір був обнесений кам’яною, сухо вимуруваною стіною, але ворота стояли відчинені. Всередині знайшовся колодязь та напувальна колода.
— Доглянь-но коней, — наказав Дунк Яйкові, — але дивись мені, щоб не пили забагато. Я піду поспитаюся про вечерю.
Він швидко знайшов господарку, яка саме підмітала сходи.
— Ви на перевіз? — запитала жінка. — Спізнилися. Сонце сідає, а Нед не любить перевозити вночі, якщо місяць не уповні. Повернеться, щойно сонце зійде.
— А чи знаєте ви, скільки він бере?
— Три шаги з кожної людини, по десять за коня.
— В нас двоє коней та мул.
— За мула теж десять.
Дунк склав усе в голові й отримав тридцять шість. Вийшло трохи більше, ніж він сподівався.
— Останнього разу, коли я тут проїздив, брали по два шаги, а за коней — по шість.
— А мені що? Домовляйтеся з Недом. Якщо хочете ночувати, то нема де. Пан Шевний і пан Костян привели ціле військо, і корчма аж тріщить.
— А пан Пик теж тут? — «Він убив зброєносця пана Арлана.» — З ним іще були пан Глушняк та Ян Скрипаль.
— Нед повіз їх останнім перевозом. — Вона зміряла Дунка згори донизу. — Ви з їхнього товариства, чи що?
— На дорозі перестріли, та й усе.
З вікон заїзду пливли пахощі, від яких Дункові потекла слина.
— От якби нам шматок того, що в вас там смажиться. Якщо воно не надто дороге.
— То вепр, — відказала жінка, — добре перчений, з цибулею і грибами. Подається з ріпою.
— Та нам би двом по шматку від вепра, хай навіть без ріпи, і по кухлю вашого доброго темного пива. Яку ціну візьмете? А якби ще й переночувати десь у стайні на підлозі…
Прикра помилка.
— Стайні є стайні, вони для коней! Ви таки здоровенний кінь, хто б казав, але двоногий.
Вона замахнулася на нього мітлою, відганяючи геть.
— Ото ще маю тут годувати усе Семицарство! Вепр смажиться для постояльців. І пиво для них. Я не дозволю, аби про мене зацні пани казали, що я м’яса та пива вдосталь подати не вмію. Онде у озері повно риби, а коло пнів знайдете собі таких самих жевжиків. Вони кажуть, що заплотні лицарі, як хто їм вірить.
Жінка ясно дала зрозуміти, що кого-кого, а її вони не надурять.
— Шукайте в них, що попоїсти, а мені діла нема. Тепер ідіть геть, маю роботу.
Двері зачинилися з гучним брязкотом, і Дунк навіть не встиг спитати, де шукати згадані пні. Він знайшов Яйка на кінській напувальниці. Той мочив ноги у воді та обвівав себе крислатим брилем.
— Там у них порося смажать, га, пане? Пахне свининою.
— Вепра, — похмуро відповів Дунк, — та кому треба той вепр, коли є така добра солонина?
Яйк скривився.
— Можна мені на вечерю з’їсти свої чоботи, пане? А нові я пошию з тієї солонини, вона-бо твердіша.
— Не можна, — відповів Дунк, силуючись не сміятися. — Ще одне слово, і вечерятимеш стусанами. Вийми ноги з колоди.
Він знайшов на мулі свого шолома і кинув його попід рукою Яйкові.
— Візьми води з колодязя та розмочи солонину.
Солону яловичину мочили, аби не зламати зуби. Краще за все — у пиві, але й вода сяк-так годилася.
— Тільки з колоди не бери. Не хочу куштувати твої ноги.
— Від моїх ніг, пане, вона точно гірше не стане, — відповів Яйк, ворушачи пальцями.
Але зробив, як йому наказали.
IV
Заплотні лицарі знайшлися без надмірного клопоту. Яйк помітив блимання вогнища у лісі, яким заріс берег озера, і вони рушили туди, ведучи за собою тварин. Малий тяг Дункового шолома під пахвою, розхлюпуючи воду на кожному кроці. Від сонця тим часом залишився самий лише червоний спогад на заході. Скоро дерева скінчилися, і вони опинилися на галявині, яка мала колись бути гайком оберіг-дерев. Зараз тільки коло білих пеньків та плетіння блідих, мов кістка, коренів позначали те місце, де за часів дітей лісу, колишніх хазяїв Вестеросу, росли дерева. Серед пнів сиділи біля вогню двоє людей, передаючи один одному міха з вином. Їхні коні щипали траву поза колом, а зброя та обладунки були складені у справні купи. Ще один юнак, набагато молодший за них, сидів окремо, притулившись до великого каштана.