Як тільки моряк та його супутники вийшли з-за скелі, на них знову оскаженіло налетів вітер. Згорбившись, підставляючи бурі спину, вони підбігцем простували за Топом, що впевнено вибирав дорогу. Їхній шлях пролягав на північ; праворуч від них сіріли нескінченні гребені хвиль, що з оглушливим громом розбивалися об берег, а ліворуч губилася в мороці незрима земля. Та все ж вони відчували, що поверхня її досить рівца й полога, бо відтепер ураган віяв над їхніми головами в одному напрямку, не за-вихряючись, як тоді, коли наштовхувався на гранітну кручу.
До четвертої ранку вони пройшли близько п’яти миль. Хмари вже не летіли понад землею, а підбилися вище. Водяний пил розсіявся, шквали вітру стали сухіші й водночас холодніші. Пенкроф і Гедеон Спілет промерзли аж до кісток, але з їхніх уст не зірвалося жодного нарікання.
Вони твердо вирішили йти за Топом, хоч би куди вів їх розумний собака.
Близько п’ятої ранку почало розвиднятися. Спочатку в зеніті, де хмари здавалися рідшими, їхні краї окреслилися сіруватими смугами, і незабаром під темними хмарами трохи світлішою лінією вималювався морський обрій. По хвилях пробігли бляклі відблиски, і їхні піняві гребені знов побіліли. Водночас ліворуч на чорному тлі став невиразно позначатися сірий горбистий берег.
О шостій ранку зовсім розвиднілося. Досить високо над головою ще мчали розбурхані хмари.
На ту пору моряк і його супутники були за шість миль від Комина. Вони прошкували пологим берегом, окресленим удалині пасмом підводних скель, верхівки яких ледь виглядали з води, — був пік припливу. Ліворуч простягався дикий піщаний берег із кількома дюнами, що поросли чортополохом. Тільки рідке пасмо невисоких пагорбів захищало від океанських вітрів ледь покраяний берег. То там, то сям корчилися одне-двоє дерев, судомно нахилившись і простягши свої віти на захід. Удалині на південному заході виднівся заокруглений пружок лісу.
Цієї хвилини Топ недвозначно заметушився. Він то забігав уперед, то, повертаючись, підбігав до моряка і ніби просив його наддати ходи. Тепер собака звернув із піщаного пляжу і, гнаний непомильним інстинктом, не вагаючись, побіг поміж дюнами.
Усі троє супутників подалися за ним. Місцевість здавалася зовсім пустельною.
Навколо — жодного живого створіння.
Серед широкої смуги дюн примхливо здіймалися пагорки й навіть горби. Місцевість нагадувала маленьку піщану Швейцарію, і лише завдяки надзвичайному інстинкту собака міг угадувати дорогу.
Хвилин за п’ять після того, як журналіст і його супутники звернули з піщаного берега, вони опинилися перед западиною, виритою у підвітряному боці високої дюни. Топ зупинився і дзвінко гавкнув. Спілет, Герберт і Пенкроф зайшли в печеру.
Там стояв навколішки Наб, схилившись над тілом, що лежало на трав’яній підстілці…
То було тіло інженера Сайреса Сміта.
РОЗДІЛ VIII
Чи живий Сайрес Сміт? — Набова розповідь. — Людські сліди. — Нерозв’язане топання. — Перші слова Сайреса Сміта. — Вивчення слідів. — Повернення до Комина. — Пенкроф нажаханий.
Наб не ворушився. Моряк кинув йому тільки одне слово:
— Живий?
Негр нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Але було ясно, що бідолашний негр такий пригнічений горем, що не помітив товаришів і не почув морякових слів.
Журналіст опустився навколішки біля нерухомого тіла і, ростебнувши інженерів одяг, приклав вухо до його грудей. Минула хвилина — ціла вічність, — поки Гедеон Спілет прислухався до ледь чутного серцебиття.
Наб трохи підвівся з невидющими, хоч і широко розплющеними очима. Важко уявити собі більш змучене відчаєм людське обличчя. Виснаженого, стомленого, зломленого невимовним горем Наба неможливо було впізнати. Він не сумнівався, що його хазяїн помер.
Довго й пильно подивившись на інженера, Гедеон Спілет підвівся й промовив:
— Вів ще живий!
Пенкроф і собі став навколішки біля Сайреса Сміта, вухом почув кілька слабеньких ударів серця, а губами, прикладеними до губів інженера, — ледь помітне дихання.
Журналіст кинув короткий наказ, і Герберт прожогом побіг по воду. За сотню кроків від дюни натрапив на переповнений нещодавніми дощовими водами прозорий струмок, що в’юнився серед пісків. Але чим набрати води? Серед дюн не було жодної черепашки! Хлопцеві нічого не лишалося, як намочити в струмку хустину і бігом повернутися до печери. На щастя, цієї намоченої хустини виявилося достатньо для Гедеона — той хотів тільки змочити інженерові губи. Кілька краплин холодної вологи майже відразу справили чудодійний вплив. Із грудей Сайреса Сміта вирвалося зітхання, і навіть здалося, що він намагається щось сказати.