— Отож, друзі мої, ви й досі не знаєте, куди нас закинула доля: на острів чи на материк?
— Ні, пане Сміт, — відповів підліток.
— Гаразд, завтра дізнаємося, — кинув інженер. — А доти доведеться зачекати, нічого не вдієш.
— От тільки… — заїкнувся Пенкроф.
— Що, тільки?
— Вогню ж то ми не маємо… — знову повів своєї моряк, котрого теж не покидала власна настирлива думка.
— Вогню добудемо, Пенкрофе, — заспокоїв Сайрес Сміт. — Коли ви вчора несли мене сюди, я нібито помітив на заході високу гору, що панує над цим краєм…
— Так, ви не помилилися, — підтвердив Гедеон Спілет. — Та гора має бути досить високою…
— Атож, — мовив інженер. — Завтра піднімемося на її вершину і побачимо, острів це чи материк. А доти — повторюю — доведеться зачекати, нічого не вдієш.
— Я не згоден. Нам потрібен вогонь, — уперто повторив моряк.
— Та буде вам вогонь! — відказав Гедеон Спілет. — Трохи потерпіть, Пенкрофе!
Моряк промовисто зміряв поглядом Гедеона Спілета, ніби кажучи: «Якби це залежало від вас, то ми не скоро скуштували б смаженини!» — але промовчав.
Тим часом Сайрес Сміт не озвався жодним словом. Здавалося, найменше, що його турбує, це вогонь. Кілька хвилин він сидів, заглибившись у свої роздуми. А потім знову заговорив:
— Друзі мої, наше становище, може, й жалюгідне, але десять ясне: або ми опинилися на материку, й тоді принаймні після більш-менш важкого переходу доберемося до якогось населеного пункту, або ж аеростат викинув нас на острів, і тут можливе одне з двох: якщо острів заселений — спробуємо вийти зі скрути за допомогою його жителів, а якщо безлюдний — виплутаємося самі.
— Атож, усе дуже просто, так просто, що простіше й не придумаєш, — пробурчав Пенкроф.
— Гаразд, нехай це буде материк, хай острів, та, Сайресе, куди ж нас, на вашу думку, занесло тайфуном? — запитав Гедеон Спілет.
— Я не можу відповісти напевне, — сказав інженер, — але є всі підстави гадати, що перед нами Тихий океан. Подумайте: коли ми вилетіли з Річмонда, дув північно-східний вітер, і сама сила урагану свідчить про те, що його напрямок не змінився. А якщо ми весь час рухались у напрямку з північного сходу на південний захід, то аеростат перелетів над штатами Північна Кароліна, Південна Кароліна і Джорджія, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою у найвужчій її частині, а нотім над якоюсь смугою Тихого океану. Гадаю, що аеростат подолав відстань не менш як шість-сім тисяч миль, і якщо вітер повернув хоч на піврумба, то він мусив занести нас або на Маркизькі острови або на острови Туамоту; якщо швидкість була більшою, ніж я думаю, то, можливо, нас донесло до Нової Зеландії. Коли справдилася остання гіпотеза, нам легко буде повернутися на батьківщину. Англійці або населення племені маорі завжди допоможуть нам вийти на потрібних людей. Коли ж це узбережжя якогось безлюдного острова мікронезійського архіпелагу — що ми, можливо, зможемо визначити з вершини гори, яка височить над місцевістю, — тоді ми подумаємо про таке влаштування, ніби ми повинні залишитися тут назавжди!
— Назавжди! — вигукнув журналіст. — Ви кажете «назавжди», дорогий Сайресе?!
— Краще відразу приготуватися до найгіршого, — відповів інженер, — а хороше хай буде для нас приємною несподіванкою.
— Гарно сказано, — підтримав Пенкроф. — І не треба також відкидати надій, що коли це й острів, то він принаймні лежить неподалік від морського шляху. В іншому разі це було б для нас справжнім нещастям!
— Ми зможемо визначитись аж після того, як піднімемося на гору, — мовив інженер.
— Та чи стане вам сили, пане Сайресе, — стурбовано запитав Герберт, — здійснити завтра цей важкий перехід і сходження?
— Сподіваюся, стане, — відповів інженер, — але за умови, що боцман Пенкроф і ти, синку, виявитеся вмілими й спритними мисливцями.
— Пане Сайресе, — озвався моряк, — оскільки ви заговорили про полювання, то, повернувшись, я хотів би бути так само впевненим, що зможу підсмажити дичину, як і в тому, що вполюю її…
— Аби тільки ви її вполювали, Пенкрофе, — заспокоїв Сайрес Сміт.
Домовилися, що інженер із журналістом перебудуть день поблизу Комина, аби обстежити узбережжя і плоскогір’я. Тим часом Наб, Герберт і моряк підуть до лісу, поновлять запаси хмизу і впіймають якомога більше здобичі — і пернатої, й четвероногої, яка тільки трапиться.
Отож близько десятої ранку вони вирушили в похід: Герберт — сповнений сподівань; Наб — веселий і безтурботний; Пенкроф — невдоволений і недовірливий.