Минувши хащі, подорожні, допомагаючи один одному, піднялися крутим схилом заввишки футів сто і опинилися на верхній майже безлісій терасі хребта, який щораз більше виказував своє безумовно вулканічне походження. Тепер треба було знову повернутися на схід і рухатися схилом, петляючи, — підйом ставав дедалі крутішим, і кожен мав уважно вибирати місце, куди поставити ногу. Наб і Герберт ішли попереду, Пенкроф — у хвості, а між ними Сайрес і журналіст. Тварини, що блукали на цих висотах, — а їхніх слідів не бракувало, — мусили мати міцні ноги й гнучку спину: то мали бути сарни та дикі кози. Деякі з них навіть траплялися мандрівникам на очі, і, побачивши їх уперше, Пенкроф вигукнув:
— Барани!
Усі подорожні зупинилися кроків за п’ятдесят від півдесятка досить великих тварин зі сплющеними на кінцях, міцними, закрученими назад рогами та з густим хутром, прихованим під рудуватою довгою шовковистою вовною.
То були не звичайні барани, а та їхня порода, яка найпоширеніша в гірських місцевостях помірного клімату і яку Герберт охрестив муфлонами.
— А з них печеню й котлети можна смажити? — запитав моряк.
— Можна, — відповів Герберт.
— А коли так, то це барани! — правив своєї Пенкроф.
Завмерши серед базальтових скель, гірські тварини здивовано, ніби вперше бачачи, дивилися на людей. Та раптом у них прокинувся страх, і вони, стрибаючи з валуна на валун, миттю зникли за скелями.
— До побачення! — крикнув їм навздогін Пенкроф так комічно, що Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб не втрималися від сміху.
Сходження на гору тривало далі. На деяких схилах часто внднілися напливи лави з химерними візерунками. Іноді доводилося обходити кратери діючих сірчаних вулкан-чиків, сольфатарів, що перепиняли шлях подорожнім. Подекуди сірка відкладалася в формі вкраплених у породи кристалічних друз, що, як правило, викидаються із вулканів перед витоком лави, крупнозернисті, дуже спечені ііуццолани та білястий вулканічний попіл, що складався з численних дрібних кристалів польового шпату.
Наближаючись до першого плато, утвореного підошвою нижчої гори, подорожні мусили долати дедалі більші труднощі. Близько четвертої дня вони минули останню зону підлісків. Тепер лише зрідка траплялися покорчені хирляві сесонки, яким нелегко було вистояти на такій височині Під натиском океанських вітрів. На щастя для інженера і його супутників, установилася безвітряна тепла погода — на висоті близько трьох тисяч футів різкий вітер дуже ускладнив би їхнє сходження на вершину. Над головами здіймалося наповнене прозорим чистим повітрям голубе шатро безхмарного неба. Навколо панувала глибока тиша, бонце вже зайшло за верхній конус вулкана, що затуляв аа заході пів-обрію; його величезна тінь простягалась аж до берега моря і в міру того, як опускалося надвечірнє сонце, витягувалась далі й далі. На сході з’явився легкий серпанок хмарин, що вигравали під сонцем усіма веселковими барвами.
Лише п’ятсот футів відокремлювало експедицію від плато, де вона мала намір зупинитися на ночівлю, та, аби дійти до нього, довелося стільки кружляти, що їхній шлях подовжився більше, ніж на дві милі. Часто з-під ніг просто вислизала земля. Схили нерідко були такі круті, що коли вивітрені породи не давали достатньої точки опори, ноги раз у раз ковзали по гладенькій, ніби відполірованій, поверхні застиглої лави. Вже сутеніло, а коли Сайрес Сміт та його супутники, виснажені семигодинним сходженням, піднялися на плато першого конуса, на землю спустилася ніч.
Треба було розбити табір для ночівлі та відновити сили: повечеряти й виспатися. Другий ярус гори здіймався над скелями, серед яких подорожні легко знайшли прихисток. Палива було небагато. Та все ж вони могли розвести вогнище, назбиравши моху й сухого хмизу, що подекуди ріс на плато. Поки моряк готував місце для вогнища, обкладаючи його з усіх боків камінням, Наб і Герберт пішли шукати сухі дрова. Незабаром вони повернулися з оберемком хмизу. Вдарили кремінь об кремінь, бризнули іскри, затлівся трут із обпаленої ганчірки, і за хвилину в затишку під скелею запалахкотіло роздмухане Набом вогнище.
Вогнище було потрібне експедиції, аби тільки погрітися — з настанням ночі стало холоднувато, — на ньому не смажили фазана, котрого Наб приберігав на завтрашній День. Вечеряли рештками водосвинки, на закуску до якої мали ще кілька десятків кедрових горішків. До пів на сьому всі повечеряли.