Герман, не приховуючи свого здивування, взявся досліджувати рушниці.
– Хочете, я подарую вам що-небудь? – несподівано озвалась Єва.
– Дорога пані, – зніяковіло мовив той, – щойно ви сказали, що вирішили залишити всю зброю собі…
– Я сказала, що відмовилась її продати. Але залюбки подарую. Отож, що б ви хотіли мати на згадку про «Медову Єву»?
– Якщо так, я узяв би цей відмінний «Гассер», який щойно тримав у руках, – відповів чоловік, – однак мені було б незручно…
– Він ваш, – м’яко перебила його Єва, – дорогий Станіславе, сподіваюсь, ви не образились? Адже Герман невдовзі нас покине, а ми можемо бачитись ледь не щодня.
– Аніскілечки, – запевнив поліцейський, – до того ж, тепер цей револьвер у не менш надійних руках, ніж був доти.
Він знову запропонував господині свою руку, і всі троє подалися до вітальні, де служниця вже накривала стіл.
Вечеря проминула у веселій розмові і жартах, якими Станіслав щедро обдаровував своїх співрозмовників. Якби хтось побачив їх зараз, то, либонь, готовий був би заприсягнути, що звела цих людей разом якась дружня оказія.
Урешті, Герман підвівся з наміром подякувати господині і потроху збиратися йти. Проте, його спинив здивований погляд Єви.
– Пане Кислович, ви хочете нас залишити? – промовила вона.
В її тоні було стільки чарівної владності, що Герман, зніяковівши, мов хлопчисько, тільки пробелькотів:
– Не хотілося б зловживати вашою гостинністю…
– Ви анітрохи не зловживаєте, – хазяйка також підвелася і, поклавши руку на Германове плече, м’яко змусила сісти, – до того ж, ви так і не розпочали своє розслідування.
– Розслідування, пані?
Герман виглядав настільки кумедно, що навіть Станіслав не стримався і від душі розреготався.
– Він про все забув, пані Єво. Зрештою, я також…
Єва глянула на поліцейського, який, усе ще сміючись, подався ближче до каміна, тримаючи напоготові люльку. Тут він вигідно розсівся в кріслі і знаком попросив дозволу закурити. Ствердно кивнувши йому, жінка перевела погляд на Кисловича, який також потягнувся за своїм портсигаром. Вона з легкою усмішкою спостерігала за його рухами, мовби хотіла їх запам’ятати.
Герман чомусь боявся глянути в її насмішливі очі, а проте вирішив узяти себе в руки.
– Я не веду жодного розслідування, пані Єво, – впевненіше сказав він, – цей добродій, який пихкає люлькою біля каміна, попросив йому допомогти. Я зроблю це, якщо зможу. І якщо захочу.
Тут він так виразно глянув на Станіслава, що той миттю посерйознішав.
– Так чи інакше, але ви мусите оглянути мою віллу, – промовила жінка, – гадаю, саме з цього варто й розпочати. І, зрештою, тому ви до мене завітали сьогодні. Хіба ні?
– Авжеж, – відповів за нього поліцейський, – якщо дозволите, моя пані.
– Охоче.
Герман загасив цигарку і звівся на ноги.
– Я готовий, – промовив він.
Єва запропонувала оглянути кілька кімнат на першому поверсі, в одній містився гардероб, а інші були призначені гостям. Одразу поряд з вітальнею були покої, в яких нещодавно жив президент празької поліції, далі по коридору – кімната, яку господиня здавала барону, поруч з ним – колишні покої Гайсмана. Усі номери були ретельно прибрані, без жодного сліду постояльців.
– А де мешкали Якубовський і Кампіан? – запитав Герман.
– На другому поверсі, – відповіла Єва, – ходімо, я покажу вам.
Покої львів’ян виявилися значно просторішими, до того ж можна було припустити, що вдень за вікнами відкривався пречудовий вид на ближні гори.
– Якби я був президентом поліції або бароном, то неодмінно замешкав би тут, – задумливо промовив Герман, – а ви, Станіславе?
– Я з вами згоден, – відповів той.
– Окрім того, Ранінгер, Зоммерштайн і Гайсман прибули сюди раніше, отже, могли вибрати для себе кращі номери, – продовжив далі Кислович, – якщо тільки покої не були на той момент зайняті.
– Ви цілковито праві, мої панове, – з усмішкою відповіла Єва, – ці кімнати були вільні, і я пропонувала їх своїм поважним гостям. Однак вони відмовились і просили приготувати для них номери на першому поверсі.
– Усі вони прибули в різний час, і кожному тут щось не сподобалось? – запитав Станіслав.
– Браво, мій друже, – похвалив його Кислович.
– Саме так, – підтвердила жінка.
– Чи пояснювали ці добродії, що саме їх не влаштовувало в кімнатах на другому поверсі? – поцікавився Герман.
– Ні, але я гадаю, що справа була в сходах. Їм було важко підійматися нагору, – відповіла Єва.
– Через свій вік? – знову втрутився Станіслав.
– Радше, через свою поважність, – господиня пирснула зі сміху, одразу ж за це перепросивши, – точніше, огрядність.