– Дідько! – замість відповіді процідив Герман. – Що сталося з нами вчора?
Поліціянт безтурботно знизав плечима.
– Схоже, перебрали трохи того чудового глінтвейну. Таке буває, знаєте…
Кислович стрімко рушив до дверей.
– Ви куди? – спитав Станіслав.
Герман зупинився і глянув кудись повз нього.
– Треба дещо перевірити, хоча… ні… Ви зробите це краще за мене…
– Що саме? – поліціянт із жалем витягнув з рота люльку.
– Накажіть своїм людям перевірити, хто в цьому містечку поселився одночасно з нашими товстунами. В той самий день, з різницею в годину-дві, – промовив Герман, – зробіть це ще до нашого уроку стрільби.
– Гаразд, – кивнув той.
– Тільки… – Кислович заговорив пошепки. – Ані слова про це Єві.
Поліцейський театральним жестом показав, що замикає вуста на ключ.
– А ви куди? – одразу після цього запитав він.
– Розповім пізніше.
– Але ж Єва чекає нас за сніданком…
– Скажіть, що я був дуже спантеличений і мусив привести себе до ладу. Її це не здивує. Чекатиму вас о другій біля Товариського клубу.
Герман вийшов з кімнати, безшумно зійшов сходами і минувши вітальню, опинився згодом на вулиці. Ні служниця, ні господиня його не помітили.
Рівно о другій, як і було домовлено, всі троє знову зустрілися. Єва і Станіслав під’їхали до Товариського клубу на санях, де їх уже чекав Герман. Кислович виглядав спокійним і впевненим. Таким, яким він уперше з’явився на віллі у пані Стефи. Єва радісно посміхалася йому, а поліціянт далі курив свою люльку.
– Ну, нарешті, – промовила пані Гроцька, коли Кислович подав їй руку і допоміг вийти з саней, – нарешті ми їдемо стріляти. Я не могла дочекатись.
– Я також, – посміхнувся Герман.
– Хвильку зачекайте мене, панове, я мушу зайти до господаря клубу в одній справі, – мовила жінка.
– Супроводити вас? – запитав поліціянт.
– Не турбуйтесь, Станіславе, – відповіла вона, – почекайте мене тут.
Чоловіки вклонились і мовчки чекали, поки Єва зайде всередину.
– Дізналися щось? – запитав тоді Герман.
– Аякже, ви були праві, пане Кислович. Справді одночасно з фон Ранінгером, Гайсманом та рештою в іншому місці поселилося п’ятеро добродіїв. Причому, з такою самою різницею в часі… 15-го, 17-го, 18-го і двоє – 20 січня. Імена постояльців…
– І виїхали вони також одночасно, – перебив той.
– Саме так! 10 лютого.
– Як називається місце, де проживали всі ці alter ego?
– Вілла «Діана», це зо три милі звідси, на окраїні. Колись це був мисливський будинок місцевого старости. Теперішній власник ніколи там не буває. Керує віллою розпорядник, але й той нечасто там з’являється. Тільки коли потрібно когось поселити або забрати гроші.
– Чудово, Станіславе, – похвалив Герман, – ви, бува, не запитали в пані Гроцької, де саме вона хоче провести наш урок?
– Ні.
– Тоді я готовий битися об заклад, що це буде біля вілли «Діана».
– Он як! Отже, вам щось відомо?
– Навіть більше, Станіславе, я майже розкрив цю справу.
– Отже, після того як ми розійшлися у «Медовій Єві», ви також не гаяли часу? – радісно запитав поліціянт.
– Нічого я не зробив. Просто встиг отримати телеграму від друзів з віденської поліції.
– Якого змісту? – поліцейський натягнувся, як струна, і з нетерпінням чекав відповіді.
– Не поспішайте, Станіславе. Я все розповім згодом. Для вас, однак, втішна новина – слідчі з Відня сюди не збираються.
– Благослови вас Бог, Германе!
Поліціянт ледве стримував себе, щоб не стиснути Кисловича в обіймах.
– Нам доведеться зробити все самим, – додав той, – з цієї миті будьте уважні…
Єва вийшла з дверей Товариського клубу і попрямувала до чоловіків. Повідомивши, що справу вже вирішено, вона запропонувала більше не гаяти часу. Станіслав, що тепер помітно повеселішав і ніяк не міг приховати своєї радості, гепнувся на візницьку лаву. Озирнувшись, він запитав у пані Гроцької, в який бік їхати.
– Чи знаєте ви, пане Станіславе, де був колись мисливський будинок старости Огжієвського? – мовила та.
На щастя, поліціянт зумів себе стримати і відповів цілком спокійно:
– Атож, пані Єво. Здається, його перебудували на віллу.
– Ваша правда, мій друже. Вілла має назву «Діана». Поруч багато простору для стрільби і там ніхто нам не завадить.
– Як скажете, – мовив Станіслав, і вони рушили.
Прибувши на місце, стрільці найперше випили гарячого чаю, який привезли з собою, а потім заходились розставляти коркові мішені. Коли це було зроблено, Герман запропонував перевірити зброю. Усі взялися до своїх револьверів, і, хоч ті були в бездоганному стані, вони виконали цей ритуал.