Портрети звірів
Навесні 1899 року мені трапилась нагода побувати в Карпатах, звідкіля родом мої батьки. Після закінчення студій у Будапешті я десять років мандрував по світу у численних відрядженнях, якими щедро забезпечувала мене компанія «Royal Villamos», проте жодного разу не побував на своїй батьківщині, яку, щиро кажучи, майже не пам’ятав.
Моя компанія займається електрифікацією усіляких технічних пережитків: водяних млинів, тартаків, гомор, підсилюючи їхні механізми електродвигунами. Власне, останнє і було моєю справою. Я – інженер.
Можливо, я ніколи б сюди не потрапив, якби місцевих магнатів не зацікавив технічний прогрес. Точніше, не самі винаходи, а те, як можна з їх допомогою збільшити свої прибутки. Щоразу, вже на місці, я мусив повторювати замовнику всі свої аргументи, які перед цим виклав у листуванні, бо коли мова заходила про капіталовкладення, вельможі давилися від скупості. Щойно їх вдруге вдавалося переконати, я замовляв з Будапешта все необхідне устаткування і брався до роботи. І так усі десять років.
Цього разу я мав переконати графа Фредеріка Шенборна, що володів численними млинами неподалік Мункача. З листів мені, однак, здалося, що цей чоловік зовсім не скнара, крім того, жваво цікавиться новинками, а отже, мав би стати справжньою знахідкою для «Royal Villamos».
Щоправда, я так і не дочекався від нього офіційного запрошення, втім, вирішив, що коли одного дня з’явлюся перед ним, граф навряд чи мене прожене. До того ж знаючи, що я вже готовий взятися до роботи.
Навіть не відправивши графу телеграму, я вирушив у дорогу.
Травень вдирався до вагона духмяним гірським повітрям і заквітчаним гіллям молодих дерев, що росли поряд із залізницею. На кожній станції я вистрибував на перон і жагуче вдихав весняні пахощі, мовби за годину хтось збирався мене задушити.
Я не курив всю дорогу, не стримавшись тільки під кінець подорожі. Дістав цигарку і, запаливши її, втягнув гіркуватий дим. Та одночасно з полум’ям сірника в моїй голові зблиснула думка, від якої я мало не підстрибнув: «А що як вийти зараз з потяга і прогулятися до Мункача пішки? Адже звідси, либонь, не більше десяти миль. Місцеві залюбки покажуть мені за кілька крейцерів дорогу. Граф однаково навряд чи прийме мене одразу, зважаючи на раптовість візиту, тож не має значення, коли я прибуду, сьогодні чи завтра». Останнє мені подумалось уже на пероні, звідки я бадьорим кроком подався в бік незнайомого містечка.
Провідників не довелося шукати довго: двоє худорлявих юнаків, що продавали бринзу біля станції, радо погодились. Попросили тільки почекати, поки продадуть хоч половину. Закуривши ще одну цигарку, я став поодаль, аби дочекатися цього моменту, проте хлопцям не щастило. Подумавши, що сам чимось відлякую покупців, я вирішив прогулятися, втім, коли повернувся через півгодини, юнаки й далі мружились на сонці, а бринзи зовсім не поменшало. Тоді я сам купив її в них і, сховавши вже підсохлі кружальця в наплічник, звелів горянам показувати дорогу.
Нарешті я зумів удосталь надихатись весною. Простуючи вологою гірською стежкою, я, заплющивши очі, підставляв обличчя теплому вітерцеві, а той ніс мені назустріч солодкі пелюстки цвіту і заблукалі краплі недавнього дощу.
Юнаки перешіптувались і час від часу озирались на мене. Очевидно, їм невтямки було, навіщо мені ця прогулянка. Я не звертав на це уваги і нічого їм не пояснював. Тільки намагався не втратити з виду дві затерті тайстри, що прудко миготіли попереду.
Після двох годин доброго ходу я нарешті надихався гірським повітрям і навіть почав відчувати втому. Втім, про свій задум все одно не пошкодував. Ще за годину ми опинилися на роздоріжжі: одна стежка вела прямо, друга – звертала вбік і круто підіймалася вгору. Тією другою було начебто швидше, майже навпростець. Я обрав її.
Підйом усе ніяк не закінчувався, і за чверть години я вже ледве дихав. Мої провідники пропали з виду, втім була надія, що вони чекають вище. Зненацька потемніло в очах, що змусило мене зупинитись і перепочити. Трохи перевівши подих, я знову дістав цигарку, помітивши, що потемнів насправді світ довкола. Сонце зникло, а небо затягло сірими грозовими хмарами. Все це виглядало загрозливо, проте була надія, що у разі негоди хлопці, яких я найняв, покажуть який-небудь тутешній сховок. Так і не закуривши, я щодуху подався вперед, гукаючи до них, проте ті як у воду канули.
Врешті стало зрозуміло, що вони мене покинули. До всього, зовсім неподалік у сухе дерево вдарила блискавка і пролунав такий потужний грім, якого я ще ніколи не чув. Так не ревли навіть гармати, коли я служив в артилерії цісарської армії. За мить у молодому листі зашурхотіли перші свинцеві краплі, що переросли у суцільну сіру стіну.