– Я не займаюся більше своїм господарством, – пояснив граф, – здоров’я погіршилось. Моїми справами відає отець Стефан, тож, якщо не заперечуєте, він супроводить вас завтра до нашого млина на Латориці. Обговоріть з ним на місці всі технічні питання. Якщо переконаєте його, вважайте, що переконали й мене, і я буду готовий вкласти потрібний капітал. Отче, ви погоджуєтесь?
Парох ствердно кивнув.
Подумки я зазначив, що здоров’я графа погіршилось, очевидно, зовсім недавно, оскільки ще в листах він проявляв жваву готовність особисто брати в усьому участь. Так чи інакше, але справа моя нарешті зрушила з місця, і я відчував полегшення.
До кінця вечора я так і не зміг стримати нескромних поглядів у бік графині Шенборн, аж почав привертати увагу решти. А надто балакучого Ласло, котрому вино вкрай розв’язало язика, давши волю ущипливим жартам. Урешті-решт, я попросив дозволу піти у свої покої, пояснивши, що мав нелегкий день, а тому погано почуваюся. Мені співчутливо це дозволили і побажали гарного відпочинку. Щойно опинившись подалі від усіх, я полегшено зітхнув і знову простягся на ліжку. Втома направду далася взнаки, хоч заснути вдалося не одразу. Врешті, я підвівся і, прочинивши вікно, намагався навіяти сон свіжим повітрям, як радив мені знайомий лікар, але марно. Вдихаючи так на повні груди, я побачив унизу чиюсь постать, що, похитуючись, блукала в лабіринті вистрижених кущів. Коли почулося п’яне мугикання, стало зрозуміло, що це Ласло. Художник також мене помітив і, задерши голову, щосили вигукнув:
– Не спиться вам, пане Ер… Ерд… Дерд…
– Ерделі, – упівголоса поправив я.
– Байдуже, – засміявся той, і не думаючи вибачатись, – погляньте, яка ніч! Яка ніч, чорт забирай! Пастельна, лагідна… Я її зараз намалюю… Я її, чорт забирай, зараз намалюю…
Утім необхідного знаряддя Ласло не мав, а тому тільки завовтузився, шукаючи по кишенях клапоть паперу та олівець.
Я досить швидко втратив до нього інтерес, бо вікно навпроти також прочинилося і в ньому забіліла жіноча постать. Це була графиня. Вона мовчки дивилася на мене, і я крізь ніч відчував її палючий погляд, мовби між нами було всього кілька кроків. Раптовий порив вітру шарпнув її одяг і фіранки, що потягнулися з вікна в мій бік. Лишивши їх тріпотіти бойовими знаменами якогось невідомого нічного воїнства, жінка зникла у глибині покоїв. Можливо, звідти вона й далі спостерігала за мною, але я не міг її бачити. Тільки пекучо-солодка отрута розлилася всередині мене, і того відчуття я не позбувся вже ніколи…
Аби якось виправдатись перед самим собою, я закурив. Ласло кудись зник, тож потрібна була причина, аби залишитись біля вікна ще на кілька хвилин. Десь угорі почулося легеньке поскрипування. Спершу подумалось, що це флюгер, який тут міг виконувати хіба що декоративну функцію, бо навряд чи господар переймався напрямками вітру, проте коли моя цигарка згасла, я з подивом відчув знайомий запах наелектризованого повітря. Так, ніби нагорі був якийсь електричний пристрій. Здивований, я визирнув з вікна скільки міг і спробував розгледіти дах. Утім, нічого, окрім гострих обрисів димоходів, я не побачив. Могло, зрештою, здатись, або ж це пахнула гроза, що потроху насувалась.
Вікно навпроти лишилось прочиненим до ранку…
Від отця Стефана я не очікував такої завзятої господарності, яку він виявив наступного дня. Робітник, що був у млині, низько вклонився пароху і, прийнявши благословення, виклав йому детальний звіт про свою роботу: замінив гнилу дошку, почистив жорна, відгорнув намул… Далі настала моя черга. Вони вдвох слухали про те, як енергія води може перетворюватися на електричну енергію, а та у свою чергу живитиме двигун, який і буде обертати жорна. Потужність такого виробництва зросте у кілька разів, а отже, за день вдасться змолоти набагато більше зерна.
Мене вислухали, а потім засипали питаннями, на які я ледве встигав відповідати. Скільки коштує обладнання? Чи вдасться поєднати дві сили, стару і нову? Скількох робітників звільнять? Хто полагодить, якщо генератор поламається?… Відповідаючи, я робив одночасно заміри і вже до обіду так стомився, наче вирубав півлісу.
Нарешті, отець Стефан запропонував повертатись до замку. Він був задоволений. Схоже, ідея йому сподобалась, а головне – здалася прибутковою. Трохи підбадьорений його настроєм, я наважився запитати:
– Скажіть, отче, граф давно хворіє?
Він трохи подумав, мовби пригадуючи, а тоді відповів: