– Ви пробачите мені, якщо усієї комедії не буде? – запитав звідкілясь Ласло. – Я трохи не в гуморі.
– Прошу дуже.
По щирості, мені хотілося побачити всі номери цієї вистави, але почуття справедливості раптом здавило горло.
– Отець Стефан говорив, що з графом залишався на ніч слуга, як він міг не побачити цих опудал? – вирвалось у мене.
– Ваша правда, він їх бачив, – відповів художник, – але вдав, що в покоях нічого немає.
– Отже, слуга – ваш спільник?
– Атож.
– Хто ще з вами?
– Всі в цьому домі, окрім самого графа. Він, як можна зрозуміти, був би не в захваті від такого задуму.
– Для чого ж це все? – не второпав я.
– Мені хотілося провчити людину, яка ненавиділа все живе, – пояснив Ласло, – я це зробив.
– А інші?
– У кожного своя мета… Якщо Шенборн збожеволіє, від нього можна отримати багато.
– Даруйте, але мій обов’язок – про все розповісти графу, – рішуче мовив я.
– Можливо, – погодився Ласло, – втім ви, дорогий Олександре, цього не зробите.
Я подумав, що він зараз кинеться на мене, і приготувався захищатись, проте постать навпроти не зрушила з місця. Ласло запалив цигарку і трохи насолодився курінням. Я зробив те саме, і ми кілька хвилин вдавали цілковиту байдужість до того, що відбувалось.
– У вас, щонайменше, дві поважні причини, аби мовчати, – озвався нарешті художник, – по-перше, ви такий самий шахрай, як і ми. Погодьтеся, електрифікація млина – це повна дурниця. Потужності суттєво не додасться, а гроші будуть вкладені чималі. Можливо, шахрай ви не з власної волі, але це вас не виправдовує.
Я кивнув.
– Все одно цього замало.
– По-друге, – продовжив Ласло, – ви щойно кохалися з дружиною графа. Може, старий більше й не стріляє у тварин, але вас за це поцілить з превеликим задоволенням. І, повірте мені, влучить куди слід… То як? Досить аргументів?
Аргументів було аж занадто.
На ранок виявилось, що графський слуга помер, тож не дивно, що я не розбудив його серед ночі. Мої приготування в дорогу супроводжувались приготуваннями до похорону.
Ми, я і мрець, збирались винести із замку його таємницю. Не знаю, чи розповість її на тому світі цей нечупара, а я збирався мовчати. Вигідний контракт був у моїй кишені, а в пам’яті лишалися спогади про графиню Шенборн.
Мелодія для квінтету
Авантюрні оповідання
Бентежна Сапфо
Вечори в маєтку Четвертинських минали завжди однаково. І його господарі понад усе цінували цю одноманітність. Здавалось, якби одного разу князь і княгиня рівно о пів на одинадцяту вмостились деінде, а не у вітальні, кожен у своєму кріслі, світовий порядок було б порушено. А якби одного разу княгиня не взяла б до рук віолончель, це свідчило б про те, що планети зупинились і рушили у зворотний бік. Князь мав звичку переглядати свої будівельні проекти, а тоді запалював сигару і спостерігав, як його дружина настроювала інструмент. Четвертинський знав, що далі будуть Бахівські сюїти, а сам він задрімає десь на Allemande, щоб потім прокинутись і дослухати концерт до кінця.
Княгиня Беата Четвертинська, вродлива жінка років тридцяти п’яти, худорлява, але з глибокими темними очима, вихованиця варшавської консерваторії, притулила до себе віолончель, дещо прикривши її вишукані грані кількома складками спідниці. На мить затримавшись, жінка взяла перший акорд.
– Prelude… – прошепотів князь і з насолодою заплющив очі.
З відчиненого вікна війнуло свіжістю і запахом квітучої вишні. Тут, у Богом забутому куточку Волині, в маленьких Стриганах дощила весна. Сонце з’являлось на годину-другу, аби зелень зблиснула соковитим смарагдом, а потім знову по ній рясними теплими краплями розсипався дощ.
Князь пригадав, як майже двадцять років тому у Варшаві також була дощова весна. Якось він блукав у роздумах по вулиці Коперніка, аж раптом з відчиненого вікна почув звуки віолончелі. Вмираючи з цікавості, він зняв капелюха і просунув голову просто в те вікно, звідки лунала музика. Чоловік побачив маленьку вітальню, в якій під наглядом старшої пані дівчина вчила якусь мелодію.
– Bon jour, – нахабно промовив молодий князь, посміхаючись якомога приязніше.
Старша пані закипіла від обурення і жбурнула в нього віялом. Молодий чоловік, звичайно ж, подався геть, подалі від скандалу, але встиг запам’ятати усмішку тієї дівчини і її темні глибокі очі. Ті, що зараз були навпроти, зосереджено дивилися в ноти й анітрохи не змінились за п’ятнадцять років.